Пам’ятаю усе. Усе, що нагадувало про нього. Це і колір очей, що відігравав різними барвами у променях надвечірнього сонця, скуйовджене чорне волосся, яке витанцьовувало під хвилями північного вітру. І незабутня посмішка…
Був уже глибокий серпень. Надворі відчувався гарячий подих літа і прохолодний подих осені. Дні летіли стрілою, а хвилини тягнулися для мене століттями. Важко було сприймати гірку реальність, що він поїхав. Поїхав надовго, туди де я його не знайду, але і не відпущу. Він на іншому краю світу, сподіваюся, теж згадує про мене як і я про нього. Я прокидаюся ранками з думкою про нього і проводжаю сонце з цією ж думкою.
Вечір. Золотаве сонце скотилося за чорні пагорби. Час було вечеряти. Мати закінчувала готувати вечерю, батько зачиняв стайню. Я, увійшовши в вітальню, кинула миттєво погляд на журнальний столик і випадково побачила кілька листівок. Деякі з них були адресовані моїй сім’ї, знагоди весільної річниці моїх батьків. Серед цих листів один був адресований мені. Руки затряслися, ноги підкошувались, а на очі набігали сльози. Серце ще тоді відчувало недобре. В перших рядках цього листа я – померла. Щось запекло під серцем, піднялось до горла і почало душити. В очах потемніло і все… Розплющивши очі, я побачила як наді мною стояла мати і прикладала до лоба холодний компрес. В пам’ять повернувся момент найстрашнішої звістки. Його нема. Він загинув. Загинув там. Далеко від дому, в глибинах Атлантичного океана. Він «пішов на дно» і потягнув мене за собою, якорем я пішла за ним.
З тієї миті я не відчувала, що живу. Моє тіло ходило по землі, та душі в ньому не було. Нічого мені було не миле ні схід сонця, ні його захід, ні мерехтіння зір. Усе для мене зникло, я була наче робот, який машинально виконує запрограмовану роботу. Це була вже не я, а моя тінь.
Так тривало близько шести місяців, потім потроху я почала приходити до тями. До мене приходили друзі, розмовляли зі мною. Потроху я поверталась до життя. Але це було настільки важко, ніби я повернулась з пекла, де я зазнала найстрашніших мук. Біль мене з’їдав з середини. Але я народжувалась знову. Вчилась робити крок за кроком, як мале дитя. Навіть дихати було важко. Я почала посміхатись, радіти життю. Але про нього згадувала кожен день. Він приходив до мене уві сні після чого, я прокидалася в холодному поті і зі сльозами на очах. Весь час хотілося його обійняти і не прокидатися.
Наближалася весна. Щодо осені і зими я їх майже не пам’ятаю. В мене ніби провал, який супроводжувався шоком втрати. Втрати часточки себе. Березань помахав своїм зеленавим відблиском зір і синевою води. Як зараз пам’ятаю був початок березня я вирішила піти до моря, посидіти. А взагалі побути на одинці з думками. Зрозуміти чого я хочу, а що варто відпустити і з чим змиритися. Сонце перекотилося на другий бік неба. Промені ледь ніжили, але зима ще дихала у спину. У повітрі відчувався холодний подих айсбергів, зеленого жасмину і іншого життя. Вдихаючи цей коктейль в роті залишався присмак полину. Та хотілося змін, бо неможна себе хоронити замолоду. Було страшно і легко одночасно. Здавалося варто лише захотіти і буду жити по-іншому, та спогади не відпускали. Вони як оси жалили мою душу.
Раптом в спогади потрапив кадр з минулого. Мить, коли я стояла з ним на цьому березі і прощалась, але не знала, що назавжди. Пам’ятаю кожну лінію на його обличчі, в чому був одягнений і його темно-синій колір погляд в моє серце. Боже, як було важко з ним розлучатись, я ніби відривала шматок свого їства. Він був для мене усім: моїм повітрям, моїм світлом, моїм ангелом. Але це все. То була остання мить, коли ми були разом. Ми прощались навіки. А як же наші мрії, майбутня сім’я? Він забрав усе з собою. Навіть не спитавши мене. Але я з цим майже-майже змирилась. Але не зовсім. Я часто дивлюся у вікно з надією, що його побачу. Чекаю дзвінка і кожен раз піднімаючи слухавку мрію почути його голос – ніжний, коханий. Але куди не кинь оком його нема. Він не прийде до мене, не подзвоне, не напише, але ж обіцяв…
До дійсності мене повернув незнайомий голос. Який щось мені говорив. Переді мною стояв молодий чоловік. Дивився на мене своїми карими очима і щось казав. Але що я зрозуміла згодом.