П О Р Т Р Е Т







Марія Володимирівна за вечерею розповідала чоловікові новини по своїй роботі, новини від дітей і, ніби між іншим, сказала, що отримала листа з Полтавщини від тітки Валентини. Олексанр Андрійович одним вухом слухав дружину, а другим намагався упіймати новини з телевізора, що тут же на кухні видавав інформацію про події в світі. Відповідно обидва інформаційні потоки погано доходили до його свідомості. Перейшли до чаю.
– То що мені відповісти тітці Валі? – Марія Володимирівна стала пред чоловіком, затуливши телевізор.
– Напиши, що все нормально, можливо в гості запроси, – відповів Олександр Андрійович, помішуючи чай, і, намагаючись повернутись до телевізора, пересунув стільця.
– Я про портрет питаю, – нотки невдоволеня забряжчали в її голосі.
– Портрет? Який портрет? – він поставив чашку і підвів очі на дружину.
– Ну от, так зажди. Ти тільки своєю майстернею і новинами з телевізора цікавишся. Сімейні справи для тебе не існують!
– Зачекай, вибач якщо я щось пропустив. Розказуй, будь ласка, я слухаю, – Олексанр Андрійович взяв пульт і вимкнув звук в телевізорі.
Виявилось, що тітка в листі пише про свою онуку Женю, яка в цьому році закінчує четвертий клас і обіцяє своїй улюбленій вчительці на прощання подарувати портрет. Тож тепер питають, чи погодиться Олександр Андрійович цей портрет написати. Ні більше, ні менше.
Тітка Валя для Марії Володимирівни була, мабуть, найближчою після мами з усієї її рідні і сумна історія тітчиної родини теж була добре відома Олесандру Андрійовичу. Рано овдовіла, сини без батьківського ока пішли кривими стежками, обидва відсиділи по кілька років за наркотики. Рятуючи їх від згубних звичок і претензій злочинних приятелів, мусила позбутись двох квартир у місті, машини, всього нажитого за довгі роки і, забравши малолітню внучку переховувалась в селі на Полтавщині у знайомих. Та так там і прижилася, не маючи можливості повернутись у місто. Сини, звіль-нившись після відсидки, приїхали в те ж село, дружини їх покинули, то ж бобилями тулились біля матері. Молодшому залишилась дочка Женя, названа так на честь батька Євгена, яку мати покинула бабі Валі, а сама подалась до Москви на заробітки де і згинула безвісти.
Тепер ця дівчинка, знаючи, що чоловік тітки Марії професійний художник, пообіцяла вчительці портрет. Свята дитяча наївність. Чухав потилицю Олександр Андрійович. Портрет писати треба – це однозначно. Не можна допустити, щоб дівчинка виглядала брехухою, подібної травми завдати дитині він не міг, але повставав цілий ряд інших питань: як втиснути цей портрет в уже складені плани і чи знайдеться відповідна фотографія, бо про портрет з натури не може бути і мови, чи зможе він по запропонованому знімку зробити портрет, який сподобається вчительці, адже не будучи знайомим з людиною, важко щось розгледіти на знімку, крім зовнішньої оболонки. Було над чим поламати голову, але дружина чекала на відповідь, тітка Валя чекала на відповідь, дівчинка чекала на відповідь.
– Напиши, щоб терміново висилали всі її фото, які мають, бо завдання не з простих, а часу вже не багато залишилось. Напиши, що чекаю з нетерпінням.
– Я була впевнена, що саме так скажеш, – Марія Володимирівна чмокнула чоловіка в щоку, – тільки ти вже постарайся, це ж дитина там...
– Добре, добре, – перервав потік жінчиних повчаннь Олександр Андрійович, – все зроблю наскільки дозволять отримані фото, – і включив звук в телевізорі.
Фотографії надійшли так швидко, як тільки могла забезпечити пошта, і виявились вони цілком придатними для виконання портрета. Придатні за якістю. А ще існував зміст. Чекаючи на знімки, Олександр Андрійович підсвідомо вже почав подумки працювати над портретом. Така вже натура художника. Він уявляв майбутнє зображення сільської вчительки, гортаючи в пам’яті відомі йому подібні портрети. Це були і роботи художників другої половини ХІХ століття, що зображували інтелігенток-народниць, які займались просвіт-ництвом серед селян, згадувались і образи вчительок-комсомолок 20-х, 30-х років минулого століття, створені першими соцреалістами, та все це було до того, як він отримав знімки. Тепер, розглядаючи отриманий матеріал, Олександр Андрійович розумів, що спиратись на вже згадані образи немає ніякого сенсу.
На нього з фотографій дивилась звичайна сільська жінка середнього віку, яких він бачив сотні, буваючи у творчих відрядженнях на селі. Можливо, якби він сам був селянином, він би і помітив в цій жінці щось, що говорило б про неї, як про вчительку, але він був міським мешканцем від діда-прадіда і бачив на фото тільки селянку. Отже, треба було шукати щось до цього обличчя, щоб глядач відчув інтелі-гентність зображеної дами.
Будучи обмеженим в часі, художник стає обмеженим і в засобах створення образу. Це означає і невеликий формат, і мінімум аксесуарів, і лаконічну композицію, але основне завдання залишається незмінним. В пошуках художніх засобів, необхідних для створення образу сільської інтелігентки, Олександр Андрійович дішов висновку, що коли короля робить свита, то жінку має зробити вбрання, і, прийнявши таке рішення, взявся до роботи.
Перш за все намітив на полотні обриси погруддя, докладніше прорисував обличчя і поклав кілька мазків, що були визначальними для вибору кольору обличчя, блузи і сукні. Далі робота просувалась по давно напрацьованій схемі. Художник, наносячи на полотно фарби, творив з них жінку, як Бог з ребра Адама, намагаючись відчути, якою вона сама себе може уявляти. Вже за півтора тижні з полотна на автора дивилась сповнена внутрішньої гідності жінка. В очах читалась мудрість, погляд вказував на впевненість в собі, стулені, з ледь помітною усмішкою, уста були готові сказати розумну фразу співрозмовнику. Синього оксамиту сукня з червоним і золотим гаптуванням та біла шовкова блуза, прикрашена мереживом, дода-вали виразності образу, підсилювали його шляхетні риси. Червоне коралове намисто гармонійно поєднувалось зі здоровим рум’янцем жіночого обличчя.
Олександр Андрійович, вкотре пробігшись поглядом по деталях, відступив кілька кроків від мольберта, оцінив загальний стан роботи і легким дотиком широкого пензля трохи попра-вив тло за плечима жінки. Все. Роботу можна було вважати закінченою. Поставив звичну авторську монограму в правому нижньому кутку полотна і зняв портрет з мольберта. Добір відповідної рами не був проблемою і вже того ж вечора він сказав дружині, що вона може сповістити тітку про виконання замовлення.
– А можна мені попередньо побачити портрет? – запитала Марія Володимирівна.
– Ти що, мені не віриш?
– Вірю, та хочу глянути. Може щось корисне пораджу.
– Добре, подивишся, тільки в раму вставлю.
Це було саме те, чому він тарпіти не міг роботи на замовлення – некомпетентне втручання порадників яким не можна відмовити. Та цього разу минулося, портрет дружині сподобався в цілому, та все ж від зауваження вона не втрималась.
– Сашо, а тобі не здається, що вона виглядає молодшою? – з підозрілим поглядом запитала Марія Володимирівна.
– Не здається. Я просто впевнений, що на портреті вона молодша.
– Так а чому ж ти...
– Тому, що портрет повинен в першу чергу сподобатись їй, ось чому, – твердо сказав Олександр Андрійович і на знак припинення дискусії відвернув полотно лицем до стіни.
Марія Володимирівна листа писати не стала, а дала телеграму, щоб родичі зателафонували, і вже через день Євген сповіс-тив, що за портретом днями заїде його знайо-мий, тільки просив надійно запакувати.
Минув травень, а в червні численна рідня Марії Володимирівни збиралась на ювілей однієї з її тіточок, що мешкала в одному з міст області, з якого походили і Марія Володимирівна з чоловіком. Була нагода продемонструвати родичам нещодавно придбану новеньку автівку – поїздка за сто п’ятдесят кілометрів до цього теж стимулювала, та ще додавлась можливість заїхати і до сестри Олександра Андрійовича, що навряд чи було б можливо при поїздці автобусом.
Природньо, що Олесандра Андрійовича чи не в першу чергу цікавило, як сприйняли його твір, чи виконав він свою місію. Тітка Валя не змусила чекати на розповідь і багато з присутніх мимоволі стали свідками імпровізованої рекламної акції, яку вона не свідомо влаштувала художнику. З її слів, вчителька пам’ятала про обіцяний портрет, але, не будучи поінформованою про подробиці, вважала, що його намалює сама учениця. І ось, коли на урочистостях з нагоди останнього дзвоника Женя розгорнула пакунок з портретом і подала його вчительці, у тої стався шок. Не менше шоковані були і присутні діти, а ще більше їхні батьки. Тож Женя з бабусею і батьком почу-вались на сьомому небі від задоволення. Вони самі не сподівались на подібний ефект. Присутні, які щойно фотографувались з вчитель-кою, почали фотографуватись з її портретом. Це вже дійсно було проявом найвищого визнання і говорило про неабиякий ефект, справлений портретом. Як говорив великий сатирик Аркадій Райкін: „Великая сила искусства!” Сама ж вчителька довго дякувала дівчинці притискаючи до себе портрет, як сестру-близнючку.
Марія Володимирівна запишалась з такої розповіді про роботу її чоловіка і сам Олександр Андрійович був задоволений не менше. Це був найвищий морально-емоційний гонорар, який він отримував за всю свою творчу діяльність. Вже за святковим столом тітка Валя, сидячи поряд з чоловіком племінниці, знову взялась дякувати йому зе той портрет.
– Знаєш, Сашо, коли Женя заговорила про те, щоб попросити тебе про той портрет, ми не уявляли, що то буде таке. Тільки зараз зрозуміли яку грандіозну річ ти зробив, яка вона цінна. Та ти ж знаєш наші статки, нам просто неможливо розрахуватись з тобою, – вона приклала хусточку до очей.
– Припиніть цю розмову, тьотю Валю. Хіба вам хтось каже про якісь розрахунки, – зупинив її Олександр Андрійович.
– Ти вже нам вибач, дитина ляпнула язиком, а я не здогадалась її відмовити, хотілось її порадувати, ми ж не уявляли, що це таке...
– Припиніть, я сказав вам. Вважаємо це нашим з Машою подарунком до її першого випуску. Аби добре вчилась.
– Та вона старається, але ж господарство завели, батько її ганяє і до птиці, і до свиней, і на город. У неї і часу особливо немає. Маша, ви б приїхали коли до нас, там і ставок близенько, – повернулась вона до племінниці. – Євген собі хату хоче купити окрему, у нас там продають, так і місця буде більше.
– Можливо якось виберемось, ми тепер на нових колесах, – не пропустила нагоди ще раз похвалитись новим придбанням Марія Володимирівна. – З’їздимо, правда ж! – звернулась вона до чоловіка не стільки з питан-ням, скільки із ствердженням.
– Не впевнений, – стримано відреагував Олександр Андрійович.
Він завжди дратувався, коли за нього вирішували, а його ставили перед фактом і тоді треба було ламати власні плани, присто-совуватись до небажаних обставин і тому подібне. Так було з тим же портретом, а тепер ось знову: „Не впевнений, маю багато роботи”, – повторив ще раз.
– Ну дивіться, як у вас складатиметься. А восени, як город зберемо, Євген обов’язково овочів вам привезе на зиму, та може ще цукру дадуть, то підкине мішечок. Хоч якось за Сашину роботу віддячимо.
Олександр Андрійович вибачився і, сказавши, що хоче приєднатись до курців, вийшов на балкон. Ювілейне застілля продов-жувалось ще кілька годин, та він, так і не випивши жодної чарки, нарешті умовив дружину їхати до сестри, де мали ночувати і коли приїхати не пізно, то можна ще з сестриним чоловіком чарочку пропустити. Сестра Оксана з чоловіком, відставним військовим, сином і донькою жила в їхній родинній садибі, яку започаткував ще відразу після Другої Світової війни їх дід. Тепер там залишилась Оксана з родиною, а старші брати Олександр та Михайло роз’їхались у пошуках свого місця під сонцем.
Олександр Андрійович приїжджав у родинне гніздо, як додому, бо це дійсно був його рідний дім, тут він виріс, звідси в люди пішов, а сестра завжди підтримувала тут атмосферу родинного гнізда, тож брати з радісттю її відвідували. Так і цього разу щиро радіючи гостям, почала збирати на стіл, і ніякі пояснення, що вони тільки з-за столу, не діяли. Та Олександр Андрійович особливо і не пручався, бо, як уже згадувалось, сам планував з сестриним чоловіком Олегом по чарці пропустити. Сказано – зроблено.
Посиділи за півночі, ділились новинами, обмінювались планами, раділи успіхам дітей, а Марія Володимирівна з Олександром Андрійо-вичем – вже і підростаючим першим внучкам. Наступного дня Марія Володимирівна подалась з ранку в похід на місцевий ринок, а Олександр Андрійович обходив садибу, зазираючи по кутках та згадуючи дитинство.
– Ну що, зробив ревізію? – підійшла Оксана, – все в порядку чи погано господарюємо?
– Господарюйте, як знаєте, я втручатись не буду, ти ж знаєш. Це тепер ваша садиба, своїм дітям передасте, то для них дбайте.
– Та знаю, братіку. Просто побачила, як ти скрізь все оглядаєш, от і запитала.
– Оглядаю, але це не ревізія, а спогади. Дивлюсь, що дерев старих майже не залишилось. Тільки горіх і абрикоса, та кілька лоз винограду, все решта – молоді деревця.
– Старі не родять, от і обновили. Шкода, що вишні не доспіли, та і абрикос буде ще чималенько. Я наконсервую, приїдеш восени – набереш компотів. Ще за миминими рецептами... – змахнула сльозу.
Повернулась з походу на ринок Марія Володимирівна, вгамувавши свою ностальгію маленькими дрібничками, пообідали, зібрались і – по-конях. Двигун ледь чутно шелестів, машина бадьоро долала кілометри. Олександр Андрійо-вич отримував задоволення від нової автівки, дружина, трохи порозважавши його розмовами, задрімала. На півдорозі зупинились. Популярний на трасі сільський базарчик пропонував великий вибір молочних і м’ясних продуктів, не бракувало і різних овочів, тож скупитись тут було вигідно і зручно.
Поповнивши продуктові запаси поїхали далі.
– Так що ти скажеш стосовно поїздки на Полтавщину? – запитала Марія Володимирівна.
– Думаю, що в цьому році не вдасться. – побачив, як дружина піджала губи, продовжив, – ти ж знаєш, що на осінь заплановано вис-тавку в Харкові. Необхідно ще попрацювати над свіжими роботами, потім видання каталогу. А це добрий шмат роботи і мішок нервів. Від поїздки в Крим, я думаю, ти теж відмовлятись не будеш?
– Ну-у, Крим – це поза всяких сумнівів. Без моря влітку важко зиму пережити, та і ти ж ні на що не проміняєш, адже так?
– Так, бо ще одного морського краєвиду мені бракує в експозиції.
– А той, що Віктор купив? Ти ж хотів його показувати.
– Та якось незручно у нього просити. Та і нецікаво показувати продані роботи, досить вже тих, що у дітей в колекціях. Мабуть доведеться ще до Варшави мотнутись, заберу, що там не продалося. Так що справ дуже багато до самої зими. Мабуть уже на наступне літо Полтавщину заплануємо.
– Ну дивись, тільки плануй хоть тижнів на два, а не на вихідні.
– Я то можу, аби тобі відпустку дали, бо знову будемо вибирати, чи Крим, чи Полтавщина.
– Якщо вчасно подбати, то можна всю відпустку взяти не розривачи, аби ти погодився поїхати.
– Поїдемо, чого ж не поїхати. Пам’я-таеш скільки етюдів минулого разу написав?
– Так то ж „Запорожцем” ти по ярах та плавнях мотався, тепер так не поїздиш.
– Твоя правда, то була добра конячка. Зате ця бач яка комфортна та тихенька, мурчить як котик, – ніжно погладив панель під лобовим склом.
Так за різними розмовами доїхали додому. А там пішла планова робота з добору творів до майбутньої виставки, турботи з виданням каталогу, узгодження різних організа-ційних питань: транспорт, фуршет, готель і все таке інше.
Успішно пройшла виставка, залишились позаду приємні турботи. Переговори, договори, нові перспективи – цим був зайнятий Олександр Андрійович в кінці грудня. Наближався Новий рік з новими творчими планами, з проектами виставок за кордоном.
Ввечорі від дружини почув чергову новину – Євген виконав обіцянку, привіз кілька мішків різних овочів: картопля, морква, капуста і мішечок цукру, от тільки привезли це все до Оксани і тепер треба було це звідти забрати і, бажано, до свята. Подзвонив до сестри і, звірившись з календарем, узгодив поїздку на один з найближчих днів, незадовго до свята. Оксана нагадала про обіцяну фруктову консер-вацію, тож вантажу набиралось чимало.
– Добре, що взяв цю модель, складу задньє сидіння і все поміститься, а то треба було б двічі їздити, – з гордістю від власної мудрості сказав Олександр Андрійович, хоча причина такого вибору була дещо в іншому. Йому вкрай набридли проблеми з доставкою картин на виставки і назад до майстерні, тепер ця проблема вирішилась.
– Це був дійсно вірний вибір, – підтримала його дружина, – бо як їдемо в Крим, то в машині не повернешся, а зараз уже твій акваланг нікому коліна не набиватиме.
– Побачу, у мене таке враження, що дай вам волю, ви і залізничний вагон запакуєте так, що доведеться додатковий багажник на дах монтувати.
– От якби ти менше брав картонів, підрамників та аквалангів то можна було б більше чогось корисного взяти, а то їдеш відпо-чивати, як у відрядження. І не заперечуй, Сашо, бо я права.
– Звичайно, ти права, ти ж їдеш право-руч, то ти правіша, а я лівіший, – перевів у жарт перепалку Олександр Андрійович.
Настав день поїздки за гостинцями від родичів. Ранок видався імлистий, навіть сусідній будинок ледве можна було розглянути з вікна.
– Може не їдь сьогодні, – засумнівалась Марія Володимирівна, – бач, яка погода, носа власного не видно, – вона притулилась до чоловіка обнявши його за талію, вірніше за те місце де та мусила бути.
– Так, погода не найкраща, але від завтра обіцяли морози, глядь, ожеледиця буде, тоді взагалі нікуди не рушу. Покришки шиповані треба ставити. Ні, поїду таки сьогодні, там уже свята підуть, далі вже відкладати нікуди, – наполіг він на своєму рішенні.
При виїзді з міста зупинив даішник, зробив зауваження за непристебнутий пасок безпеки. Олександр Андрійович подякував за турботу, пристібнув паса і рушив далі. За містом туман порідшав, вогні зустрічних та попутних авто давали змогу досить безпечно орієнтуватись на дорозі. Без проблем доїхавши до сестри, швидко завантажився, обідати не став, поспішив раніше в зворотню путь. Оксана замотала свіженьких пиріжків, налила в плас-тикову пляшку чаю, щоб братик, бува, не схуд дорогою. Поцілувались, побажали всього найкра-щого в Новому році – і в путь.
Проїжджаючи повз автовокзал, Олександр Андрійович подумав, як змінились обставини. Ще кілька років тому він би обов’язково взяв хоч одного пасажира – бажаючих було надмір, а тепер навіть мікроавтобуси йдуть не завжди заповнені, пропозицій перевізників стало більше, ніж пасажирів. Доведеться долати дорогу на самоті. Зробив гучніше музику і підспівуючи, піддав газу. На півдорозі відчув, що зголоднів, пошарив по сидінню поряд, розгорнув сестрин пакунок – апетитно запахли пиріжки. „Парочку з’їм, а решту повезу додому, Машу почастую”, – подумав він і відкрутив кришку на пляшці з чаєм.
Грала магнітола, жувались пиріжки, від-сьорбувався чай. Помітно погустішав туман, все гірше ставало видно фари зустрічних машин. Довелось зменшити швидкість, та, глянувши на годинник, зрозумів, що так його ніч на дорозі застане. А нічний туман – річ вкрай неприємна, якщо не сказати більше. За тридцять шість років водійскої практики доводилось їздити в різних умовах і по різних дорогах, але гірших умов, ніж туманна ніч, Олександр Андрійович не знав. Тож знову додав газу, прагнучи до темна доїхати до міста. Раптом виявив, що скінчились пиріжки. „Да-а, привіз дружині гостинця!” – з досадою подумав він, і потягся за цигаркою, хоч останнім часом робив над собою зусилля, намагаючись позбутись шкідливої звички.
Ось і останне перед містом село залишилось позаду, і хоч вже помітно сутеніло, він подумав, що таки встигає дотемна в’їхати в місто. В боковому люстерку, засліплюючи очі відзеркалились фари заднього авто, Олександр Андрійович прийняв трохи правіше і глянув у вікно. Його випереджав білий мікроавтобус. „Ризиковно їздять хлопці,” – подумав він. Це було останне, що залишилось в памяті.
Щось з визгом гуділо над головою, голова нестерпно боліла, боліло в грудях, боліла права нога, чимось липким були замазані очі. Хочів витерти обличчя, та не зміг ворухнути рукою, тільки гострий біль обпалив праву сторону грудей. „Ворушиться, він ворушиться”, – почув Олександр Андрійович і вижчання над головою припинилось, але в голові все так само гуло. Хтось шарпнув двері, скреготнув метал, чиїсь руки почали витягати його. Ніби з сторони Олександр Андрійович бачив як його витягають з понівеченої машини, вірніше з купи заліза, битого скла і подраної тканини, з того, що було його машиною. В його свідомості почало поступово, повільно формуватись розуміння того, що сталося.
Сталась аварія.
Сталось те, чого він ніяк, навіть подумки, не допускав. Тридцять шість років практики, в тому числі в армії, досвід управ-ління різними машинами, від автобусів і важких вантажівок до спортивних авт, кілька років занять автоспортом – все це робило його абсолютно впевненим за кермом, робило управління автівкою задоволенням, а такою сучасною і поготів, і раптом така аварія! Думки плутались, точніше сказати, втрачалась здатніть думати. Були тільки фрагменти якихось емоцій: здивування, досада, злість і безсилля перемі-шувались з болем і імпульсивними, ніби в агонії, спробами піднятись та голова починала памо-рочитись, нудило. Він лежав на ношах, на облич-чя осідав краплинами туман і струмочки води лоскотно стікали під комір, викликаючи бажання почухати, та не було сил ворухнути рукою.
Мов крізь вату почув голос людини, що схилилась над ним, та сенс слів сідомість не розпізнавала. Зробив спробу сісти, та знову запаморочилась голова і він опустився на ноші, йому підклали під голову якийсь згорток – стало видніше, що відбувається навколо. Миготіло світло від міліційних спец-ліхтарів, розсіюючись в туманному просторі. В кольоровому мареві метушились якісь люди в формі і цивільні, з’явилось світло фар іще однієї автівки. Від світлового кола відділився і підійшов чоловік в білому. „Це до мене лікар,” – повільно, як на фотоплівці проявилась думка у Олександра Андрійовича. Лікар щось говорив, підійшла жінка в білому, закотила рукав куртки, щось там робила з рукою, потім Олександр Андрійо-вич відчув як голка увійшла під шкіру, і скоро сон теплою ковдрою окутав його тіло, накрив голову, заплющив очі і заткнув вуха.
Прокинувся від того, що щось заважало йому зручніше вмоститись в ліжку. Відкрив очі і знову заплющив. „Що це, продовження того ж неприємного сну?” – та раптом почув голос дружини: „Як почуваєш себе, Сашо?” Він знову розплющив очі, з подивом оглянув кімнату. „Схоже, лікарняна палата. Так, аварія. Значить, все-таки то був не сон. Оце з’їздив за гостинцями.” Він знову заплющив очі і від досади сльози викотились з-під повік. Пригадалась картина з понівеченою машиною, нічне марево кольорове від мигалок, схилені над ним лікарі. Стиснув зуби, аж скреготнуло, гострим болем віддалось в нижній щелепі.
– Не хвилюйся, Сашо, все буде добре, – почув голос дружини і тепла м’яка долоня торкнулась чола. – Вже все позаду, лікарі зробили все необхідне, тепер справа за тобою.
– Не розумію, – хотів швидко сказати Олександр Андрійович, але вийшло погано, бо була забинтована щелепа. Він розплющив очі і зробив спробу підвестись.
– Лежи, лежи. Тобі ще не можна вставати, – Марія Володимирівна притиснула легенько його плече до ліжка.
– Що зі мною? І чому справа за мною? – крізь зуби, не розтуляючи рота, запитав у дружини.
– Можна сказати, легко відбувся, – намагаючись бути переконливою, бадьоро проговорила Марія Володимирівна, але червоні від сліз очі їй заперечували. – Травмована права нога, тріснула пара ребер і відкрита черепно-мозкова травма, та вчасно і якісно надана допомога зняли всі загрози.
– Що це означає?
– А означає, що все буде добре, треба тільки виконувати призначення лікарів і дотримуватись режиму лікування. Ось тут і є те, що залежить від тебе. Кажуть, пощастило тобі, могло бути набагато гірше.
– Голова дуже пошкоджена?
– Тільки зовні, та ще надколота щеле-па. Шкіра стесана, гематоми, а от для внутріш-нього хірургічного втручання підстав немає, тільки терапія. Нозі теж хірургічна операція не потрібна, лікування буде терапевтичне та фізеотерапевтичне, хоч це можливо і довше. Ну а ребрам, крім спокою, – мазі і фізеопроцедури, та це трохи пізніше.
Марія Володимирівна була лікарем, і проживши з нею понад тридцять років, Олек-сандр Андрійович навчився розуміти багато чого з медичих термінів, тому вона пояснюючи його стан, майже не добирала слів. Головним в її словах було те, що прогноз оптимістичний, а далі – справа техніки і часу. Тож підстав для хвилювання бути не повинно. Фахова підготовка лікарів і оснащення лікарні давали можливість вчасно робити всі необхідні обстеження і відслідковувати, як протікає процес лікування.
– А що з машиною? – намагаючись яко-мога спокійніше, запитав Олександр Андрійович.
– Не думай ти про машину, головне, що сам живий, от лікуйся тепер дисціпліновано, щоб швидше здоров’я відновилось, а машина – то залізо, холера з ним, хоч і шкода, та не так це важливо.
Підійшла медсестра з штативом для крапельниці, попросила Марію Володимирівну залишити палату. Коли система була встановлена і лікувальний розчин почав надходити беспосередньо в кров, хворий знову відчув сонливість, реальньсть почала переплі-татись чи то зі сном, чи то з маренням. Через якийсь час, коли дійсність знову почала сприйматись адекватно, побачив біля ліжка втомлену дружину, яка гортала якийсь журнал. Помітила, що чоловік прокинувся, почала щось діставати з сумки.
– Тут ось поїсти тобі принесла, як ти себе почувєш?
– Не знаю. Їсти не хочу, тільки пити.
– То ось йогурт є, як кажуть, два в одному. І поп’єш і поживний, тільки смоктати доведеться через трубку, – піднесла йому до рота картонний пакет з вставленою трубкою.
Процес харчування був незвичним, і це трохи пригнічувало, та якщо незручності навіть цього процесу викликали пригнічення, то уявіть, яким пригніченням для нерухомих хворих стає справляння інших природніх потреб людського організму. І навіть застосування новітніх засобів, таких, як памперси і їм подібні, не в змозі вирішити проблему до кінця.
Провівши кілька днів у палаті, в товаристві подібних до нього бідолаг, Олександр Андрійович відчув, що будь яке лікування не даватиме позитивного ефекту, коли щоденні стреси від чисто побутових умов будуть робити нестерпним перебування в лікарні. Спостері-гаючи, в яких умовах знаходяться хворі, робив невтішні висновки. Умови перебування хворого ніяк не відповідали стану його здоров’я, не сприяли одужанню, а навпаки – завдавали страж-дань часом нестерпніших, ніж сама хвороба. Чомусь навіть для однодобового перебування цілком здорової людини в готелі створюються люксові зручності, а важкохвора людина в лікарні приречена перебувати в абияких побутових умовах. Та ради на те не було, тож залишалось тільки чекати на покращення стану, яке б дозволило долати жах лікарняного побуту.
Щодня приходила дружина і хтось із дітей, приносили домашню їжу, бо лікарняне харчування мало відрізнялось від того, що показують в документальних хроніках про фашистські концтабори, хіба що вищим рівнем санітарії. Траплялись випадки, коли в лікарню з травмою потрапляла одинока людина, і тоді справа її харчування ставала солідарною спра-вою для хворих всієї палати, а то і відділення. Багато цікавих спостержень про щасливу сучас-ну дійсність можна зробити в лікарні.
Відвідували і колеги, сповістили, що правління рідної творчої організації вирішило надати матеріальну допомогу на лікування в розмірі аж ста гривень. Вартість лікування в першу декаду сягала близько двох сотень щоден-но. Тож вдячність за турботу не мала меж.
Зробив візит працівник міліції, розпитував про обставини аварії. Та Олександр Андрійович нічого суттевого повідомити не зміг, а от сам дізнався, що в’їхав в несправну вантажівку, яка стояла край дороги уже другу добу. Габаритні ліхтарі за цей час заляпали грязкою проїж-джаючі повз автівки, отже, в тому, що сталося, скоріше за все, буде визнано його самого. Залишки його автівки можна буде забрати з штрафмайданчика після завершення справи, та про це вже і так було відомо від дітей. Страховки на автомобіль, на жаль, не було.
Місяць перебування в лікарні вже давав свої наслідки. Голова не паморочилась, вже можна було самостійно вставати і навіть ненадовго виходити на вулицю подихати свіжим повітрям. Бо коли в палаті на чотирьох знаходиться шестеро, та до кожного прийшов відвідувач, а то й кілька, проста свічка, мабуть, згасла б від нестачі кисню. Демократизація суспільства сягнула таких вершин, що медперсонал був уже не в змозі регулювати потоки відвідувачів. А, може, не хотів.
Було нестерпно жаль бездарно змарно-ваного часу, вже зруйновано всі творчі плани, безповоротно зірвано більшість домовленостей з замовниками. Якось Олександр Андрійович вибрався на вихідний додому і не втерпів щоб не відвідати майстерню. На мольберті стояло незакінчене полотно і рука сама потяглась до пензля. Фарби на палітрі підсохли за час відсутності господаря, та кілька рухів мастехіном – і місце для свіжих фарб звільнено. Йому здалось, що руки затремтіли, коли витискав фарбу з туби, та ось уже все готово. Пензель, побігавши по палітрі, почав класти мазки на полот-но. Як зголоднілий поспіхом запихає шматок до рота, так жадібно він накинувся на роботу.
Відчуття втоми прийшло несподівано і раптово, просто відчув, як засудомило руку, мало не випустив пензля. Олександр Андрійович зробив масаж лівою рукою, судома відпустила, але залишився біль від пальців до ліктя, ніби струм пробивав по нервах. Він поклав пензля, сів у крісло, хотілось запалити, але згадав, що дав собі слово кинути – дуже вже переконливо лікар демонстрував, як це шкодить травмова-ному мозку. Почав розглядати зроблене і не вірив своїм очам. Мазки лежали неохайно, хао-тично, зовсім не в його манері, ніби інша люди-на попрацювала над полотном, навіть те, що було написано раніше, виявилось зіпсованим.
Розпач холодною змією обвив серце художника: „Що, як це ніколи не вилікується, як він житиме далі, як працюватиме?” – аж холодна роса виступила на чолі. Пошукав заспокійливе – після пережитого кілька років тому інфаркту тримав пігулки скрізь, де бував постійно, посидів ще хвилин десять, набрав телефон доньки попросив, щоб зять забрав його машиною, бо ще і нога розболілась до неможливості.
В понеділок напросився на більш грунтовну розмову до лікаря. Розповідаючи про те які відчуття були під час роботи, намагався донести до лікаря свою стурбованість власним майбутнім, можливістю творити. Лікар слухав уважно, задавав уточнюючі питання і призначив цілий ряд грунтовних обстежень, мозку, зору, нервової і судинної систем. Наполегливо рекомендував без потреби поки що не вставати з ліжка. Обстеження показали ряд змін в організмі, які сталися внаслідок отриманих травм. Дякуючи отриманому лікуванню, ці зміни не набули фатального характеру, але мали суттєвий вплив на стан організму, на його функці-онування. Не хотілось вірити в незворотність ціх змін, і лікар переконував, посилаючись на власний досвід та статистику, що лікування і час повинні зробити свою добру справу.
– Ви повинні розуміти, що людський організм не можна ремонтувати як механізм, замінюючи деталі, – повчав лікар. – Ми будемо впливати на пошкоджені ділянки органів і з часом це дасть результат. Як людина освічена і по-своєму знайома з анатомією, Ви уявляєте, що повинно відбутись в організмі для відновлення його функцій.
– Так, звичайно, Ви маєте рацію, – погоджувався Олександр Андрійович. – Я приймаю всі Ваші призначення, бо, нехай це Вас не ображає, не маю вибору.
– Отже, я можу розраховувати на розуміння ситуації і Вашу власну ретельність у ставлені до лікування?
– Безумовно .
Олександр Андрійович слухав лікаря, кивав на знак розуміння і згоди із почутим, але подумки собі відзначав, що якщо діло доходить до статистики, то справи його кепські. Він теж мав досвід. Життевий. Та подітись нікуди, він знаходився у стані потопаючого, що мусить хапатись і за соломину, а лікар пропонував цілий сніп очерету, то ж треба було приймати його пропозицію.
Потяглись довгі тижні лікування, додат-кових обстежень, процедур і консультацій, вже весна переходила в літо і ставало зрозуміло, що остаточного відновлення чекати марно. Частково стан поліпшився, можна було недовго працю-вати, вже вдавалось класти фарбу в звиклій манері, відновилась координація рухів пензля, от тільки втома наступала швидко, відповідно продук-тивність значно знизилась. Нога теж не дозво-ляла тривалих походів, змушувала користуватись паличкою при ходьбі. Тож, пройшовши огляд лікарскою комісією, Олександр Андрійович отри-мав довідку про другу групу інвалідності, реко-мендації що до подальшого лікування в домаш-ніх умовах та пораду більше відпочивати, подяку-вав лікарям за турботу і направився до пенсій-ного закладу.
Тепер його життя набувало іншої якості. Доводилось відмовитись від активної щоденної роботи, а значить треба докорінно переглянути творчі плани, пристосувати їх до нових, обмежених можливостей. Гнітила неможливість користуватись машиною, навіть купивши нову автівку сідати за кермо було небезпечно, бо значно знизився рівень реакції, що дуже важливо для водія.
Людина сильна і цілеспрямована за своє життя отримує багато перемог, долає перешкоди, поборює ворогів але є одна непереборна сила, яку ще нікому здолати не вдалося. Це час. Жорстокий і невблаганний. З ним не можна домовитись, його не можна улестити, не можна обдурити, його не можна купити, від нього не можна заховатись, не можна втекти. Та час не тільки суддя і кат, він ще й універсальний лікар, що лікує і тіло, і душу. З плином часу вдавалось знаходити рішення багатьох, на перший погляд нерозв’язних, питань.
Минали тижні, місяці, минув рік. З родиною і друзями траплялись виїзди на при-роду, де око художника знаходило нові об’єкти для натхнення, народжувались нові пейзажі, творились портрети і натюрморти, успішно бралась участь в виставках і твори друкувались в журналах та художніх альбомах. Поступово накопичувались вони і на стелажах майстерні, що породжувало думки про наступну персо-нальну виставку, тим більше, що і ювілей вже не за горами.
Все ніби повернулось у звичну колію, і нові твори створювались, і виставки без нього не проходили, і закупки були, і замовлення. От тільки закордонних поїздок тепер не було, бо без автівки не візьмеш з собою творів, не маючи супроводу, тобто помічника, а супро-воджувати було нікому. Але це можна було вважати несуттєвою зміною, бо білшість колег взагалі ніколи за кордон не виїжджала. І все ж інколи, розмотуючи назад стрічку подій останнього часу, Олександр Андрійович натикав-ся на той день, коли взявся виконувати прохан-ня дружининої племінниці і наступну за цим подяку, яку не спромоглись привезти до нього, а змусили за нею їхати, і що в результаті сталось. Він був абсолютно далекий від того, щоб ставити у пряму залежність ці події, а тим більше комусь у провину, але і відсутність звязку не визнати було не можливо.
Колись, ще молодим чи навіть юним, він уже не пам’ятав в якій книжці, читав теорію зв’язків позитивних і негативних енергій, їх взаємний вплив і наслідки цих впливів. Тож, згідно з тією теорією, якщо він вірно зрозумів, позитивна енергетика його вчинку, що пов’язана зі створеням портрета, була менша від масиву негативної енергетики накопиченої суб’єктом, який віддячив за добрий вчинок і як результат – драматичні події з творцем доброго вчинку, як джерела позитивної енергетики.
Якщо висновки побудовані на такій теорії і пояснювали причини того, що відбулося, то зовсім не втішали того, хто в підсумку постраждав, творячи добро. Та напрошувалось питання щодо доцільності контактів з носіями негативу і творення добра відносно нього. Розмірковуючи над премудростями майже містичної теорії, Олександр Андрійович почув голос дружини, що ввійшла в квартиру повернувшись з роботи.
– Тобі лист з Полтавщини. – Він здригнувся від несподіваного співпадіння власних думок з надходженням листа.
– Що пишуть? – запитав з прихованим острахом.
– Не знаю. Це не від тітки, – вона ввійшла в кімнату і простягнула чоловікові конверт. – Що це там у тебе за кореспондентка з’явилась? Це не з тітчиного села.
– Дійсно, – з подивом роздивлявся конверт Олександр Андрійович.
– Розкривай, почитаємо, – з виразною іронією промовила Марія Володимирівна до чоловіка.
Розірвавши конверта він витяг списаний впевненим почерком аркуш, пробіг його очима і подав дружині.
– Читай, бо вже там понавигадувала собі казна-що.
Вона взяла аркуш, теж швидко пробігла його очима, а потім почала читати вголос.

Добрий день, Олександре Андрійовичу!
Вже майже два роки в нашому домі висить мій портрет, створений вашими руками, а я все не наважусь послати вам лист-подяку. На тому прощальному святі, коли любима дівчинка Женя разом з бабусею Валентиною Данилівною зробили сюрприз – подарували мені мій портрет, я була настільки здивована і збентежена, що не вірила в те, що сталося. Я ніколи не могла навіть мріяти, думати про таке. Дуже було приємно. Колеги із заздрістю приходили дивитись. Дома рідні з любов’ю на мене і на портрет. Діти-учні із захопленням: – „Ви як княгиня!” Це дуже велика честь для простої, скромної жінки, сільської вчительки. І всі запитували, хто автор. Я пояснювала, що знала зі слів, що прочитала про вас.
Олександре Андрійовичу, я дуже Вам вдячна. Ціню ваше добре і щедре серце. Прихиляюсь перед вашим талантом. Тільки людина з багатою та доброю душею, милосердна здатна на такий вчинок. Адже я зовсім чужа вам людина, і ви могли відмовити Жені у її проханні. Тепер хто буває у нас бачать мене на портреті красиву і молоду, бо в житті я старію. Дякуючи вам залишиться пам’ять дітям, може дасть Бог внуків і їм. Я зробила підпис про вас (жаль мало знаю), щоб було відомо чиєму пензлю і рукам належить ця праця.
Вам бажаю творчого натхнення, високих творчих злетів, визнання. Хай поруч будуть удача і везіння, успіх, щоб творчість цінили, вас шанували, любили. А ще здоров’я, достатку, бадьорості і оптимізму. Шлю найщиріші вітання вашій дружині, всій родин.
Запрошую Вас, якщо будете в наших полтавських краях, обов’язково завітайте в гості до нас. Будемо раді знайомству.
Ми з чоловіком відчуваємо, що боржники перед вами, але як віддячити не знаємо, вибачте.
З великою вдячністю і повагою
Л.В. Базилюк.

– От бачиш як цінується твоя робота, я прямо пишаюсь, милий, який ти в мене талановитий, – промовила вона закінчивши чита-ти, обняла і поцілувала чоловіка, – пишаюсь тобою, – повторила ще раз, – треба дітям показати, як народ цінує їхнього батька.
– Прямо таки, народ. Одна-однісінька тільки жіночка, якій догодив з портретом, – не погоджувався Олександр Андрійович, хоча йому була приємна така оцінка його праці.
Ще трохи розмова точилась навколо листа, поступово тема змінилась, вечеряли, теле-візор відбирав увагу, тож скоро про лист перестали згадувати. Та наступними за цим днями Олександру Андрійовичу не йшов з голови той лист, і не тому, що треба, мабуть, щось на нього відповісти, а це могло перетво-ритись в непотрібне листування. Він розмірко-вував над тим, як співвідноситься цей лист з уже згадуваною теорією, але так і не міг для себе вирішити, на яку шальку терезів його покласти, хоч була велика, і ніби обгрунтована спокуса, додати його до добра, яке несе позитив, але щось його від цього утримувало. Так нічого і не вирішивши, Олександр Андрійо-вич поклав листа в архівну папку, де зберіга-лись публікації про його творчість.
Минуло кілька місяців. Марія Володими-рівна за вечерею розповідала чоловікові новини по своїй роботі, новини від дітей, і ніби між іншим, сказала, що отримала листа від тітки Валентини. Олексанр Андрійович одним вухом слухав дружину, а другим намагався упіймати новини з телевізора, що тут же на кухні видавав інформацію про події в світі. Відповідно обидва потоки інформації погано доходили до його свідомості. Перейшли до чаю.
– То що мені відповісти тітці Валі? – Марія Володимирівна стала пред чоловіком, затуливши телевізор.
– Напиши, що все нормально, можливо, в гості запроси, – відповів Олександр Андрійович, помішуючи чай і намагаючись повернутись до телевізора, пересунув стільця.
– Я про портрет питаю, – нотки невдоволеня забряжчали в її голосі.
– Портрет? Який портрет? – він поставив чашку і здивовано підвів очі на дружину.
– Ну от, так зажди. Ти тільки своєю майстернею і новинами з телевізора цікавишся. Сімейні справи для тебе не існують!
– Зачекай, вибач якщо я щось пропустив. Розказуй, будь ласка, я слухаю. – Олексанр Андрійович взяв пульт і вимкнув звук в телевізорі.
Виявилось, що тітка в листі пише про свою онуку Женю, яка в зв’язку з зникненням її матері визана сиротою, і їй призначена пенсія. Багато старань до цього приклала секретар сільради, і дівчинка пообіцяла подарувати їй портрет. Тож тепер питають, чи погодиться Олександр Андрійович цей портрет написати. Ні більше, ні менше.
Свята дитяча наївність. Олександр Андрійович потай зітхнув. Портрет писати треба – це однозначно. Не можна допустити, щоб дівчинка виглядала брехухою, подібної травми завдати дитині він не міг.
– Напиши, щоб терміново висилали всі її фото, які мають. Напиши, що чекаю з нетерпінням.
– Я була впевнена, що саме так скажеш. – Марія Володимирівна чмокнула чоловіка в щоку, – тільки ти вже постарайся, це ж дитина там...
– Добре, добре, – перервав він потік жінчиних повчань, – тільки нехай Євген ніякої подяки не насилає, бо забирати вже нічим, – і включив голосніше звук в телевізорі.


Січеслав. 2008р.


P.S. Коли оповідання вже було вичитане коректором і прочитано кількома колегами, несподівано надійшла звістка про наглу смерть Євгена. За висновком паталогоанатома, причиною смерті стало отруєння невстановленою речовиною. Приблизно за рік до того, Євген розбився на мотоциклі, та тоді все більш-менш минулося, а от тепер...
Олександр Андрійович схилявся до тієї ж теорії про взаємозв’язок позитивних і негативних енергій. Виглядало, як відновлення балансу. От тільки як тепер бути з наступним портретом?