ОБЩЕЛИТ.COM - ПРОЗА
Международная русскоязычная литературная сеть: поэзия, проза, критика, литературоведение. Проза.
Поиск по сайту прозы: 
Авторы Произведения Отзывы ЛитФорум Конкурсы Моя страница Книжная лавка Помощь О сайте прозы
Для зарегистрированных пользователей
логин:
пароль:
тип:
регистрация забыли пароль

 

Анонсы
    StihoPhone.ru



Транспортні істроії

Автор:
Книжка для читання двічі на день.

Особливо корисно законодавцям,
працівникам органів виконавчої влади,
працівникам і пасажирам
міського транспорту.


С П О К У Т А.
Оповідання.

Водіям маршруток
присв’ячується.


Глумиря шукав смерті. Він прагнув її як порятунку, бо вже несила було йому жити. Іще не старий, та вже пару років пенсіонер, він не хотів тепер ні підвищення пенсії, ні інвалідських пільг, ні навіть зниження цін. Він хотів тільки смерті, хоч підсвідомо і боявся її.
Все життя Глумиря працював. Спочатку водієм вантажівки, потім, підвищуючи кваліфікацію, перейшов на таксі, а пізніше пересів за кермо міжміського „Ікаруса”. Робота ця не була легкою, але давала можливість заробити помимо непоганої зарплати ще й непоганий калим. Та не це було головне, хоч він і не хотів собі у цьому зізнава-тись. Потайки Глумиря уявляв себе капітаном корабля, що мчав просторами країни, і він скеровував рух цього корабля куди хотів і брав на борт кого хотів. А кого не хотів – не брав. Правда, така самостійність, а точніше – сваволя, існували тільки в його уяві, бо працював він на державному підприємстві і мусив виконувати встановлені державою правила, але іноді, коли не було контролю, він всетаки вчиняв, як йому мрі-ялось. І це було так солодко.
Та настав час, коли зникло підприємство, а з ним і „Ікарус”. Довелось згадати практику таксування, тільки тепер на власному „Москвичу”. Але нестерпним було для нього догоджати пасажирам за мізерні копійки, до того ж і глузливі погляди на його „Москвич” пропікали до самих підошв, та мусив терпіти, бо голод – не тітка. А дружина, залишившись без роботи (була диспетчером у тому ж автопарку), нічого іншого не могла знайти, бо нічого не вміла, то пішла торгувати на базарі чужим товаром. Заробітку майже не було, одні непрємності. Син, закін-чивши школу, тинявся без роботи поки в армію не забрали. Нібито стало трохи легше.
Тим часом громадського транспорту в місті ставало все менше, і його місце заступали маршрутні таксі. Не гаючи часу, Глумиря продав свого багатостраждального „Москвича”, продав дачу, часу на яку всеодно не було, і знайшов на свої гроші „РАФа”. Старенького, кульгавого, але після деякого косметичного ремонту все ж здатного претендувати на звання маршрутки. Глумиря придбав патент, зареєструвався у викон-комі і, начепивши маршрутну табличку, виїхав у місто.
Він неначе заново народився. Ніхто не питав його про касовий план, про графік руху, про режим роботи. Він виїжджав на маршрут у часи „пік”, робив виручку і відпочивав, коли пасажирів було мало. Не палити ж бензин, перевозячи повітря з кількома пасажирами в салоні. Від такого рейсу у нього навіть шлунок починав боліти. Інша справа, коли бризговики шкребуть по асфальту від перевантаження. Тоді Глумиря навіть наспівував потихеньку, і вихо-дило у нього це краще, ніж у Поплавського. Життя налагоджувалось.
Проспівав Глумиря недовго.
Таких, як він, виявилось багато, а були ще й крутіші. З’явились іноземні мікроавтобуси, потужніші, комфортніші і зовні привабливіші, а, найголовніше, більш місткі, брали більше пасажирів. До того ж почали з’являтись цілі приватні підприємства по перевезенню пасажирів маршрутками, почалась боротьба за маршрути, тобто за гроші пасажирів, і сили Глумирі виявились заслабкі для перемоги в цій боротьбі. Не допоміг навіть син, що повернувся з армії і грав м’язами й бейсбольною биткою. „РАФа” їм спалили, а син сів у в’язницю на кілька років, встигнувши почепити на батьків вагітну невістку. Сам Глумиря врешті опинився за кермом майже нової маршрутки, тільки не власної. Знову доводилось виходити на роботу по графіку, їздити всю зміну так, як вимагав господар, і щодня звітувати про касовий план.
Тепер він працював без задоволення, гроші, що залишались після здачі плану вже не були такими, як тоді, коли працював на власному „РАФі”, і він уже мрійливо чекав, коли вийде на пенсію і залишить цю кляту чужу баранку. Та пенсія, яку йому нарахували, виявилась далеко не такою, як він сподівався, бо всі ті заробітки, на які був куплений „Москвич” і побудована продана пізніше дача, до уваги не брались, і на розмір пенсії не вплинули. Теперішня зарплатня взагалі не могла забезпечити пенсії більшої, ніж мінімальна. Матюкнувся Глумиря і залишився працювати, поховавши мрію про сите і безтурботне життя пенсіонера. Та похована мрія з могили гризла його, точила повсякденно, проте жертвою став не він, а дружина, що раптово померла від інсульту прямо на базарі.
Залишився Глумиря один в квартирі на дванадцятому поверсі. Син у в’язниці, невістка давно знайшла своє щастя з іншим, онук діда не знав та і дід онука теж. Тільки і зігрівали його моменти, коли вирішував, чи повезе він цього чи цю з піднесеною рукою на узбіччі дороги, і крив матом можновладців, що понаплодили пільго-виків, яких він мусив возити безплатно. Ходив на ненависну роботу поки, якось зимового темного ранку, не посковзнувся на непосипаному тротуарі і поламав ногу. В лікарню до нього ніхто не хо-див, самотньо вилежавши термін лікування і харчу-ючись тільки лікарняною похльобкою, Глумиря змарнів, зхуд, посірів і з радістю виписався, поспішаючи повернутись на роботу, яка вже не здавалась такою ненависною Спираючись на ціпок, увійшов він у під’їзд і з жахом побачив табличку на дверях ліфта: „Ліфт не працює, ремонт.” Довгим та болісним був його підйом у квартиру. Наступного ранку відправився на роботу. Вже полагодженим ліфтом спустився вниз, вийшов на тротуар, намагаючись зупинити маршрутку. Та всі вони пролітали мимо, як тільки водій помічав кульгавого з ціпком, бо, як правило, вони були пільговиками і за проїзд не платили. Сам Глумиря жодного такого не брав. Не було у ньго співчуття до цих людей, вбачав в них тільки зайвий вантаж. А коли в слід йому неслись прокльони, то він тільки посміювався, задо-волений, що уникнув бесплатного пасажира, але про всяк випадок причепив над водійським кріслом наївного віршика:
Нехай Господь тобі удвічі,
Воздасть всього, що мені зичиш.
Чи був Всевишній письменним, Глумиря не замислювався.
Проголосувавши так з півгодини з надією, що хтось із знайомих водіїв зжалиться над колегою, побрів на тролейбусну зупинку, з пересадками добрався до контори підприємства. Власника в конторі не було, та директор відверто зявив Глумирі, що працювати він більше не буде, навіть при позитивному висновку медкомісії. Йому видали залишки неотриманої зарплати, трудову книжку і побажали всього найкращого. Повертатись додому знову довелось тролейбусом, бо в маршрутку його вперто брати не хотіли. Матюкаючи і проклинаючи бездушних людей, Глумиря увійшов в свій під’їзд і з жахом побачив ту саму табличку на дверях ліфта. Коли він добрався в квартиру, то сил роздягнутись уже не було, він так і впав одягненим на диван, де й пролежав до пізнього вечора, чи то у сні, чи в безпам’ятстві.
Вранці наступного дня зібрався в магазин за прдуктами, спустився ліфтом, добрів до магазину. Жодного вільного візка для покупок не було і Глумирі довелось носитися з корзиною, що було вкрай незручно робити з ціпком. А коли, справившись з покупками, повернувся додому, табличка на ліфті мало не позбавила його свідомості. Оговтавшись від шоку, Глумиря вирішив відразу їхати у виконком скаржитись на ліфтерів. Маршрутки знову змусили його їхати тролейбусом, паспорт був у нього в кишені, і у виконкомі проблем не виникло, окрім хіба тієї, що потрібний кабінет виявився на четвертому поверсі, а ліфт піднімав на шостий і вище. Поїхав на шостий, потім спустився на четвертий. Черги не було, Глумирю прийняв відповідальний посадовець і, вислухавши, відразу почав кудись телефонувати, потім ще кудись і, нарешті, усміх-нувшись сказав, що вже все в порядку – ліфт працює. Глумиря намагався пояснити, що ліфт ремонтують щодня, але неякісно, і він щодня ламається, саме тоді, коли йому треба додому, на що посадовець, усміхаючись, порадив їхати додому маршруткою, щоб встигнути поки працює ліфт. З цим його випровадили.
Глумиря не встиг. Ліфт знову стояв, а в руках іще була сумка з продуктами. Він не став нічого готувати, голоду не відчував, відчував тільки злість. Пекучу і невгамовну. Тільки смерть може позбавити його від цього пекучого, як напалм, злого вогню, вирішив Глумиря і кинувся шукати вірьовку. Та в квартирі на дванадцятому поверсі нічого подібного не знаходилось. Тоді він витяг пасок з штанів, змайстрював зашморг і, причепивши пасок за ручку дверей, із зашморгом на шиї присів біля порога. Пасок натягнувся, здавлюючи шию, стало неможливо дихати, в очах замиготіли кольорові іскри, і все зникло в темряві.
Пасок зі штучної шкіри не витримав ваги тіла, і через кілька хвилин свідомість повернулась до Глумирі. Повернувся і пекучій напалм, що випалював і серце, і мозок. З прокльонами і матюками на адресу всіх і вся, він вискочив на балкон, лапаючи себе по кишенях у пошуках цигарок. І тут, глянувши з балкона, зрозумів, що є надійніший спосіб покінчити з життям. Припинивши пошуки цигарок, він підійшов до бар’єра і перевалився через нього, заплющивши очі. За мить щось, міцно шарпнувши за неза-стебнуту куртку, затримало його на одинадцятому поверсі. Він висів на гачку для вазона і самостійно вчинити нічого не міг. Його помітили, збіглись люди, здійнявся лемент, і вже за пів години сусіди, намагаючись дізнатись подробиці, пропонували йому чаю.
Глумиря підвівся на ноги і, ігноруючи всі питання й пропозиції, одіпхнувши обступивших його людей, пішов униз. Він ішов мовчки, але в голові його палала рішучість довести задумане до кінця.
Глумиря шукав смерті. Він прагнув її як порятунку, бо вже несила було йому жити. Він вийшов на вулицю, не помічаючи болю в недавно зламаній нозі, підійшов до краю тротуару. Наближалась маршрутка, він підняв руку, та водій не гальмував. І тоді Глумиря зробив крок прямо на капот машини. Перекошене обличчя водія з виряченими очима було останнім, що він бачив перед страшним ударом, який відкинув його в темряву і тишу.
Аж он якесь світло з’явилось. І не світло, а сяйво, тепле і благостне. І голоси почулись. Ніби сперечались пошепки. Глумиря прислухався. Ба! Та це ж про нього суперечка.
– Поки нічого ще на вирішено, треба почекати, – тихо, але впевнено прозвучав лагідний голос.
– Та він мій, однозначно! Чого тут чекати, – наполягав верескливо другий і яхидно захіхікав.
По невагомому тілу Глумирі від того хіхікання пробігли колючі мурашки. А лагідний голос знову повторив: „Поки нічого ще на вирішено, треба почекати”.
– Та нема чого чекати. Мій клієнт, однозначно! – домагався верескливий.
Цікавість змусила Глумирю ширше розплющити очі, і під сяйвом він розгледів напівпрозоре створіння: не чаловіка, не жінку, а скоріше підлітка без ознак статі, білі пухнасті крила за спиною, а над головою – золотаве кільце, як серпанок коливається. „Та це ж янгол, – здивувавсь Глумиря. – А хто ж тоді той, другий?” – Він піднявся на лікоть, щоб краще роздивитись навкруги. Біля ніг янгола стрибало щось схоже на облізлого пса, тільки мало писок свинячий і роги. Йому й належав верескливий голос. „Це ж чорт! – з жахом упізнав Глумиря гидку тварюку, – де це я?”
Він не встиг додумати відповідь на своє питання, як за спиною янгола беззвучно розчи-нились ворота, і сивий дідусь з довгою пухнастою бородою та сяючим кільцем над сивою головою виступив наперед, тримаючи в руках важкий посох. Чорт кинувся йому під ноги з вереском: „Забираю, забираю, забираю...”.
– Ні, – коротко відповів дідусь, – згинь, нечиста сило!
– Несправедливо! Несправедливо! – відскочивши верещав чорт.
– Так що, до нас? – запитав янгол.
– Ні, – коротко відповів дідусь, – повернувся до воріт і підняв посох.
Тільки тепер стало видно, що то не посох, а величезний ключ, ним дідусь замкнув ворота, та і не дідусь то був, а апостол Петро.
– Ні, – повторив апостол, – він повертається.
– Ні-і! Ні-і! – кричав тепер уже Глумиря, – я не хочу жити, сил не маю, заберіть мене.
– Не можна тобі до раю, грішник ти великий, багато кривди зробив людям. Не можна тобі до нас.
– Та я ж все життя працював, людям служив, возив їх, – скиглив Глумиря біля ніг апостола.
– Глумився над людьми, – твердо промовив апостол, – а то гріх смертний. Не можна тобі до нас. Живи.
– Ні! Несила жити! Тоді в пекло відправте.
– Не Божа справа людей до пекла відсилати. Житимеш і в муках спокутуватимеш гріхи свої. Така воля Царя Небесного. Амінь!
Сяйво згасло, пітьма огорнула Глумирю і в тій пітьмі, ніби здалеку, донісся янгольский голос: „Юрію Євгеновичу, в яку палату хворого?”
– Везіть в одинадцяту, там місце звільнилось, – прошелестів голос апостола Петра.
Двері операційної розкрились, і каталка, попискуючи немащеними коліщатами, повезла грішника виконувати волю Божу.

Січеслав. Червень 2009р





НЕПОТРІБНИЙ КВИТОК
Оповідання


Вперше за багато років Оксана Петрівна їхала в обласне Управління сільского господарства на нараду. Вже давно ніхто не радився з сільскими спеціалістами, а це ось згадали, покликали. Вона вважалась хорошим спеціаліс-том не тому, що колись працювала головним зоотехніком колгоспу, а тому що дійсно на відмінно знала свою справу і ставилась до неї з душею. Після розпаду колгоспу вела власне домашнє господарство, примножила поголів’я і перетворилась у фермершу. А коли кілька подібних їй односельчан вирішили об’єднатись і створити агрофірму, Оксана Петрівна очолила в ній зоотехнічну службу. От тільки з фахівцями нижньої ланки були проблеми. Багато з них перекваліфікувались, багато хто взагалі залишив село. Доводилось виховувать молодь, а з нинішньою молоддю ой як не просто, інша молодь пішла. Про цю проблему вона теж хотіла поговорити на нараді.
Оксана Петрівна подивилась на годинник і вирішила, що трьох годин, які залишались до наради, їй цілком вистачить, щоб навідатись до дочки і побавити внука, якому везла справжні молочні продукти, яких не купиш в магазині. Отже три зупинки трамваєм і почує щебет парубійчика, що вже починав говорити. Покопалась в гаманці, дістала монету в одну гривню, поклала в простягнуту руку кондукторки не піднімаючи очей і відхилила простягнутий квиток. Нащо він їй – головне, що вона заплатила за проїзд, а гривня хай кондукторці буде, хоч трохи збільшить її мізерну зарплату. Вона помітила, що так робило багато пасажирів і Оксана Петрівна теж наслідувала їх приклад. Та її знову торкнули за руку, кондукторка простягла їй її ж монету.
– Ой, Оксаночко Петрівна, багаті будете, не впізнала вас, – почула вона знайомий голос і підняла очі, – заберіть гроші, і та довеземо вас.
– Та чому ж, я можу заплатити, – відповіла Оксана Петрівна, з подивом розглядаючи дивну кондукторку.
– Ви мене не пізнаєте? Я Фрося, дояркою працювала на другій фермі, пам’ятаєте?
Тепер Оксана Петрівна згадала дівчинку, яка ніяк не могла підняти доїльний апарат і їй завжди хтось допомагав. Знову простягла їй монету, посміхнулась.
– Тепер пригадала, а гроші візьми, якщо всіх односельців будеш задарма возити – в трубу вилетиш. Ти працюй, я на кінцевій виходжу, там ще поговоримо.
Трамвай стояв близько п’яти хвилин на кінцевій і Фрося встигла розповісти, що хлопець, який зманув її з села і за якого вона вийшла заміж, почав випивати: „Спочатку по-троху, потім більше, почались проблеми на роботі, через них став пити ще більше, тож мусила тікати від лайки і стусанів. Вдалося недорого зняти кімнату у однієї старенької. Роботу знайшла мабуть не найкращу та без освіти і спеціальності кому нужна... – зітхнула, – зарплата невелика, але щиросердні пасажири залишають стільки, що навіть ділячись з водієм, можу прожити не витрачаючи зарплати. Загалом я задоволена”.
– А діти?
– Не встигла дітьми обзавестись, – знову зітхнула Фрося, – та може так і краще.
Водій подав сигнал, що час їхати. Оксана Петрівна, залишивши Фросі адресу доньки і порадивши підтримувати зв’язок, вийшла з трамвая. Двері з гуркотом зачинились і Фрося поїхала, а Оксана Петрівна поспішила до доньки. Та виявилось, що тієї нема дома, сусідка по етажу пояснила, що вона пішла з малим в поліклініку, оформляє його в яслі, хоче на роботу повертатись. Залишивші сусідці гостинця для дітей і коротеньку записку, поїхала на нараду. В трамваї знову залишила квитка кондукторці. Їй він непотрібний, а жіночці – підтримка.
На нараді Оксана Петрівна отримала слово для виступу і зал аплодував висловленим нею пропозиціям, а після наради керівництво Управління запропонувало подати реферат із висловленими ідеями та пропозиціями. Додому вона поверталась окриленою. Як колись, у молодості, мріяла про нові рівні розвитку господарства, намічала далеко йдучі плани. І реферат написала швидко, ще й економісти підключились, порахували необхідні затрати на реалізацію планів. Відіслала папери в Управління, чекала відповіді.
Минуло трохи більше місяця і якось у суботу приїхали діти – у зятя вивільнилось два вихідних. Внук ганяв гусей по подвір’ю, слідом з гавкотом гасав Шарко. Дочка поскаржилась, що один з трамвайних маршрутів біля них скоротили. Саме той, на якому працювала Фрося. На сесії міськради депутатами було визнано маршрут нерентабельним і навіть збитковим, а тому і непотрібним місту.
– Не розумію я ціх депутатів, – обурювалась донька, – подивились би, скільки людей тим трамваєм їздило.
Оксана Петрівна хотіла підтримати доньку – сама бачила наповнений вагон, та підкотив на велосипеді листоноша і через паркан подав пакета. Виявилось, що це довгождана відповідь з Управління. В конверті були добре знайомі, нею ж написані, папери і на офіційному бланку короткий текст. В ньому Оксану Петрівну чемно дякували за ініціативу і сповіщали, що, на жаль, коштів на реалізацію її пропозицій не передбачено бюджетом.
Згорнула папери, вклала в конверт.
– Дивні люди в місті живуть, ні на трамвай у них грошей немає, ні на виробництво харчів, мабуть хтось їх краде, – сказала ні до кого не звертаючись, і пішла в хату.





Січеслав. Листопад 2009. . тел. 050-909-7664, 096-820-0370.







Читатели (669) Добавить отзыв
 

Проза: романы, повести, рассказы