Мандрувати завжди краще,
ніж просто десь їхати.
(Колись почута фраза.)

Цей ранок відразу налаштував Юрія на гарний настрій. Адже це був ранок останнього робочого дня перед давно очікуваною літньою відпусткою. Саме літньою, бо два попередні роки ні йому, ні Олесі влітку відпусток не надавали і навіть поодинці вони не могли повезти дітей до моря. Але цього разу все складається чудово. Сьогодні він працює останній день, отримує відпускні і – віль-ний. На цілий місяць. Правда, Олеся буде ще працювати до кінця тижня, але це й накраще. Саме ці кілька днів він використає на підготовку „Запорожця” до відповідальної поїздки. Частину відпускних доведеться витратити на запчастини, та надійність транспорту не пуста річ, тим більше в поїздці з дітьми, то ж економити на цьому Юрко не збирався.
У відділі кадрів підтвердили, що від завтра він у відпустці, і Юрій, насвистуючи попрямував до бухгалтерії дізнатись коли можна отримати гроші. Те, що він там почув, теж влаштувало Юрка – сказали зайти після обіду. Але наступний візит до бухгалтерії приніс несподівані прикрощі. Вияви-лось, що він може отримати лише відпускні, без зарплати за останній місяць роботи. Виявляється, замовник, для якого виконували роботу, не розрахувався, тож коштів на рахунку підприємства для виплати зарплати в цьому місяці бракувало. От і посвистів, ідучи до бухгалтерії. Курс на пере-будову, проголошений партійним керівництвом, почав змінювати виробничі відносини, от тільки користі від цих змін Юрко не відчув.
Довелось задовольнитись відпускними, відповідно скоротивши програму технічного обслуговування транспорту. Юрій перш за все перевірив гальмівну систему, поміняв пару шлангів, взяв у запас манжетки до головного і робочих гальмівних циліндрів. Замінив діафрагму паливного насоса і зробив повну ревізію карбюратора, поставив нові свічки запалення, замінив дроти високої напруги. Залив свіжу моторну олію в двигун і не полінувався відрегулювати наново зазори в клапанах. Пам’ятаючи водійську мудрість – в дорозі виходить з ладу та деталь, якої немає в запасі, зібрав цілу корбку всяких дрібних деталей: підшипники в колеса, лампочки, контактну пару в переривач-розподільник запалення, конденсатор, різні гайки, болтики, дроти, пружинки, камери, золотники і тому подібне, намагаючись максимально убезпечити себе від неприємностей в дальній дорозі.
Та ж таки перебудова загрожувала ще однією неприємністю – стали все частішими перебої з бензином на заправках, тож доводилось брати про всяк випадок ще і додаткову каністру з паливом, що окрім зайвого навантаження несло в собі іще й небезпеку.
Кілька років тому Юрій був у відрядженні в Криму, там де починалось будівництво Кримської АЕС, на мисі Казантип. Юрія полонило море. Само по собі море не було для нього дивиною, вони з Олесею були вже і на Кавказькому узбережжі, і в Одесі, побували на Азові, в Бердянську й на Арабатській стрілці. Та Казантип мав унікальне поєднання скелястих берегів з стрімкими урви-щами, і мілководних піщаних лагун, прикритих з боків скелями. Вода була тепла і прозора. Саме сюди мріяв Юрій привезти Олесю з доньками і ось ця мрія почала здійснюватись.
Поки Юрій лаштував в дорогу автівку, Олеся допрацювала необхідні дні до відпустки, і почала свою частину підготовки до відпочинку „дикунами”. Треба було зробити запас харчових продуктів на весь період, бо навіть у великому місті непросто було здобути все необхідне („перебудова” вже почала спустошувати полиці магазинів), а на кримських берегах при сезонному напливі відпочиваючих, тим паче. Тож готувалась тушонка, закуповувались рибні консерви, крупи, макарони, цукор, чай, карамельки, печиво, згущене молоко і все це покувалось в сумки, перекладалось газетами, ув’язувалось і утрушувалось .Та ось всі пригот-ування закінчено, зі світанком в путь.
Поворот ключа в замку запалення, тихо клацають контакти і від акумулятора по мережі дротів з несамовитою швидкістю шугонуло незчисленне скопище електронів, підштовхнуте напругою всіх накопичених вольтів. Ось вони несуться по обмотках стартера, змушуючи прокрутитись якір з маленькою шестернею на валу. Шестерня впива-ється в зубці маховика, зрушує колінвал, тягне за шатуни, а поршні через клапани всмоктують в циліндри паливну суміш. „Жи-ив, жи-ив, жи-ив”, виспівує двигун, і ще раз: „Жи-ив, жи-ив, жи-ив”. Замовкає, бо Юрко відпустив ключа і підтягнув трос повітряної заслонки – так званий „підсос”.
– Ну, доргенький, не страйкуй, заводься, на море ж разом їдемо, давай, – звертається до машини, як до живої, Юрко і повертає ключа.
– Жи-ив, жи-ив, жи-ив, – співає у відповідь „Запорожець” і раптом змінює голос, – жгр-р-р, гр-р-р, гр-р-р!
Це вже запрацював двигун і Юрій тисне на газ, додаючи обертів. Двигун прогрівається, звук його стає рівнішим, можна вже прибрати „підсос”. Юрко прислухається до двигуна. Оберти стабільні і він, мов у власному тілі, відчуває, як по трубках паливної системи, ніби кров по судинах, пульсує бензин від бензобака до карбюратора, підштов-хнутий діафрагмою бензонасоса. А в карбюраторі бензин з шаленною швидкістю через жекльори всмоктується в вертикальний тунель і, перетво-рюючись в пару разом з повітрям, змішується в горючу суміш, яка, пройшовши крізь щилини клапанів, заповнює циліндри. Потужний рух поршнів стискає суміш, на свічці спалахує іскра і вибух штовхає поршні тепер уже донизу, змушуючи шатуни прокручувати колінвал. І так тисячі разів, кілька тисяч раз за хвилину. Двигун уже муркче спокійно, натякаючи, що можна їхати.
– Екіпаж, по місцях! – вигукнув Юрко пропускаючи дівчаток на заднє сидіння.
Олеся сідає спереді, він ще раз перевіряє надійність кріплення самого багажника на даху, кріплення багажу до багажника, і сідає за кермо.
– Вмостились, дівчатка, – питає доньок, що ще соваються за його спиною.
– Ногам не зручно, – скаржиться най-менша Маринка.
– То покладіть ще під себе спальники і будете, як на дивані, – радить донькам Олеся.
Старші, Наташа і Тетянка, підкладають спальник, притискаються до стінок, звільняючи місце Маринці в тісному салоні „Запоржця” дощенту запакованому всяким туристичним скарбом.
– Тепер добре? – Юрко обертається до дівчаток, перевіряючи як ті влаштувались. – Порядок? Ну, з Богом!
Ліва нога тисне на педаль зчеплення, важіль штовхає поршень і гідравлічна рідина, не підда-ючись стисканню, передає це зусилля через поршень робочого циліндра на вилку, вилка тисне на вижимний підшипник, той в свою чергу на пелюстки прижимного ведучого диска і ведомий диск зчеплення відходить від маховика, вивільня-ючи первинний вал коробки передач. Юрій відчуває ледве чутне шурхотіння в коробці передач і посилає важіль вперед, вмикає першу передачу. Зтиха клацнуло в корбці. Повільно відпускає педаль лівою ногою і одночасно правою додає газу. Знову спрацьовує зчеплення, беручи, як в лещата, ведомий диск, зусилля від дигуна передається шестернями на півосі, а ті починають крутити колеса. Всі ці процеси Юрій відчуває так, ніби вони відбуваються в його організмі. Машина ледь помітно присідає назад, піднімаючи носа, напружується, як звір перед стрибком і, з тихим шурхотом коліс, плавно рушає з місця.
Поїхали.
Позаду міські квартали, ранкове сонце світить в очі, а під колеса стелиться дорога. Дорога до моря. Нарешті він привезе Олесю і дівчаток на Казантип, до чистого теплого моря, про яке так багато їм розповідав. Дорога не близька і діти починають нудитися від одноманітності. Зупинка на сніданок в посадці серед Херсонськіх степів на якийсь час їх розважає, та скоро знову стає нудно. Олеся, щоб якось вкоротити час поздки, затіває з дітьми ігри, розгадують загадки і співають пісень.
Нарешті минули Джанкой, ще одна зупинка. Тепер вже біля каналу, де під посадкою розта-шувався базарчик – місцеві мешканці торгують фруктами й овочами. Рідко яка машина не зупиниться. Тут соковита алича – біла, рожева, синя, тут персики в оксамитовому вбранні, темно-червоні, з засмаглими до чорноти боками і ніжно-кремовими пролисинами від затінявшого їх листя. І розмаїття південних овочів, від помидорів до знаменитої кримської цибулі, що теж нагадує перск, і яку можна їсти як яблуко, бо зовсім не пекуча. Ну і звичайно ж перці, огірки, баклажани, та ще багато всякої всячини на яку щедра Кримська земля.
Олеся щиро жалкує, що машина запакована по саму зав’язку, і всього цього багатства можна взяти лише на пробу.
– На зворотньому шляху зкупишся, – заспокоює дружину Юрій, – тут цього добра скрізь вистачає, так що краще додому закупку зробимо.
– Ага, знаю, на зворотньому шляху грошей тільки на бензин залишається, які там уже закупки.
– То відклади віразу, – радить він дружині і припиняє безплідну дискусію.
„На що вона збирається витрачатись? – питав себе подумки Юрій, – продукти всі закуплені, житло безкоштовне – намет на березі, тільки на фрукти і овочі, та на це багато не потрібно, театрів, кіно чи якихось атракціонів там теж немає, тож дійсно, тільки на бензин і потрібно”, – але вголос так нічого й не сказав.
Рушають далі. Тепер вже не далеко. Діти зайнялись на якийсь час фруктами, тож в машині тиша і Юрко використовує ці хвилини для своєрідної діагностики машини, вслухаючись як лікар в звуки роботи двигуна, перевіряючи, чи не з’явились бува якісь сторонні шуми. Та, дякуючи Богу, все в порядку. Незабаром Феодосія, а там вже рукою подати.
Дається взнаки південне сонце, – починає перегріватись двигун. Щоб не витрачати часу на простої, Юрко вирізав з гілки підпорку для капота, натягув мотузкою до бампера і, забезпечивши таким чином додаткове охолодження, їдуть далі, правда вже повільніше, щоб не перевантажувати двигун. Їх обганяють „Жигулі”, „Волги”, „Москвичі”, сигналячи привітання, коли бачать повний салон і багаж на даху розміром із сам „Запорожець”. Проминули Феодосію, праворуч видніється Чорне море, дитячі вигуки заповнюють салон, та часу гаяти на зупинки не можна. Скоріше вже до кінцевої мети, до Казантипу.
Проїхали Леніно, дорога далі на Щолкіно, а Юрко пильнує поворот ліворуч на Заводське. Ось потрібне перехрестя, ще трохи по ґрунтовці і за хатинами рибалок з високого берега відкрився широкий горизонт Азовського моря. Діти знову захлинаються радісними вигуками, плескають в долні, а у Юрка тепер один клопіт – знайти під’їзд поближче до моря, щоб було затишно і зручно.
Довелось зупинитись і огледітись. Ось ніби місце підходяще, тільки веде до нього не дорога, а скоріше стежка. Та в тому то й справа, що „Запорожець” здатен проїхати там, де ніякий інший легковик не проїде. Нагорі, над берегом стояло кілька наметів з „Волгами” і „Жигулями”, утворивши імпровізований кемпінг – місце відпочинку автомібілізованих „дикунів”. Юрко, висадивши про всяк випадок свій безцінний екіпаж, рушив вниз по стежці. Спуск удався без особливих складнощів і Олеся з дітьми швидко збігли до берега слідом.
– Ну що, тут облаштуємось, чи нагорі? – запитав Юрко, звертаючись до всіх одразу.
– Люди он нагорі стоять, мабуть так безпечніше, – розмірковувала Олеся. – Уявляєш, якщо шторм підніметься?
– Думаю, що вони нагорі стять, бо нижче спуститись не можуть. А ось на цьому „п’ятачку” і шторм не дістане, і море буде поряд, – показав на майданчик, що знаходився метрів на два вище від пляжу. – Як, дівчатка, вам подобається тут?
– Так, так!, тут станемо, не хочемо нагору, біля моря, біля моря! – вигукували діти.
– Треба ще щоб місця вистачило, майданчик маленький, – зауважила невпевнено Олеся.
Юрко піднявся на „п’ятачок”, прикинув на-око місце для машини й намету, поколупав черевиком ґрунт, і прийняв остаточне рішення: „Тут станемо, місця вистачить”. Дітям нетерпілося вско-чити в море, яке ласкаво хлюпало по піску м’якими хвильками, що раз по раз з тихим шелестом накочувались на берег. Сонце теж починало схилятись до води.
– Добре, переодягни дівчаток, сама переодягнись і можете поки що купатись, а я намет поставлю. А тоді я купатимусь, а ви вечерю готуватимете. Згода?
– Згода, згода, – загукали дівчатка і кинулись діставати купальники.
Олеся дістала сумку з необхідними речами і дівчата взялись переодягатись, а Юрко, знявши сорочку та залишившись в самих шортах, розвантажив багажник і почав монтувати намет. Робив він це швидко і вправно, бо ще вдома все було ретельно підігнано й припасовано. Коли намет було поставлено, переніс до нього речі, облаштував ще додатковий навіс, напнувши кількаметрове легке полотнище, що мало захищати від сонця, бо дерев тут було не більше ніж у Сахарі. Принаймні в прибережній полосі. Дружина з дітьми, поплес-кавшись у морі, зняли трохи дорожню втому і прийнялися допомагати Юркові облаштовувати їх міні-кемпінг. Ось він припаркував біля намету „Запорожця”, встановив під навісом столик, розставив стільчики. Затишна лагуна, прикрита ліворуч і праворуч скелями, що спускались просто в море, стала їхнім пристанищем. Сонце було вже дуже близько до води, тож поспішив і сам скупатись завидно. Олеся готувала нехитру похідну вечерю, дівчатка активно допомагали.
– Ну як, апетит нагуляли? – звернувся до доньок з риторичним запитанням.
– А то їм колись апетиту бракувало, – замість дітей відреагувала Олеся всміхаючись. – Візьми рушник, витрись і сідай до столу. У нас вже все готово.
– Зараз, тільки „Шмеля” ще розпалю, чаю зaкіп’ятити.
Поки займався чаєм, згустились сутінки, тож довелось ще тягнути під навіс переноску від акумулятора. На світло миттєво позлітались комахи, дзвеніли й жалили комарі. Мусили терміново вжити заходів захисту, і поки з усім упорались, стало зовсім темно. Втомлені за довгу подорож діти, вечеряли мляво, не зважаючи на запевненя про наявність апетиту, і, попивши чаю, повкладались у наметі.
Юрко з Олесею, прибравши зі столу, спустились до води, побродили по піску в неглибокій воді, спостерігаючи за місячною стежиною, та невдовзі приєдались до дітей. Стояла тиша, незвична для вуха міського мешканця. Стрікотіли нічні комахи, щось нашіптувало море, що недалечко від намету ритмічно накочувало на пісок невеличкі хвилі. Під цей шепіт і поснули.
Пробудження супроводжувалось легкими болями в боках після спання на незвично жорсткій підлозі, та свідомість, що прокидались біля моря, швидко перекреслила всі неприємні відчуття. Діти почали ранок з купання, вода була тепла, прозора і приносила невимовне задоволення. Старша Наташа намагається навчити плавати молодших – дев’ятирічну Тетянку і п’ятирічну Маринку. Батьки, поглядаючи на їхні уроки, готують сніданок.
– Тепер ви тут біля берега покупайтесь, а я розвідаю, що там у морі цікавого, – сказав Юрко після сніданку та, одягнувши ласти й маску, поплив вивчату лагуну.
Прогріта щедрим південним сонцем вода Азовського моря не встигала охолоняти за ніч і, не зважаючи на ранок, була тепла, прозора й ласкава. Юрко плив від берега, вдивляючись крізь скло маски у підводний світ. Дно було вкрите світлим піском, по якому бігали чудернацькі рухливі узори, створені сонячним промінням, пропущеним крізь хвилясту поверхню моря. Подекуди траплялись кам’яні плато, вкриті клоніями мідій, а далі від берега, де глибина сягала чотирьох-п’яти метрів, починались зелені луки водоростів. Шугали, виблискуючи сріблом, зграйки дрібної ставридки, біля зелених заростей можна натрапити на кефаль, що темною спиною була подібна до затонулого поліна. Та частіше за все траплялись бички.
Точніше, не траплялись, а ними були всіяні піщані ділянки дна. Починаючи вже з метрової глибини, вони майже суцільним килимом вкривали дно. Дрібні і крупніші, білі, сірі і чорні, бички лежали на поверхні піску, шевелячи плавцями, ніби обдмухуючи себе від спеки. Юрко пірнув, простяг руку до оного з найбільших, що нерухомо сидів у піщаній лунці, і коли вже був готовий зімкнути пальці, бичок блискавично відскочив на безпечну відстань. Змінили своє місце іще кілька рибок, що були поряд. Решта ж залишились на місці, вдаючи що їх все це не обходить.
Юрій виринув на поверхню, продув дихальну трубку, огледівся довкола і поплив до лівого миса обстежити скелі. З ластами він розвивав велику швидкість і досить скоро досяг прибережних скель. Частина кам’яних брил лежала на суші і з них можна було легко перебратись на ті, що були частково занурені у воду. Саме останні і цікавили Юрія, як місце для рибалки. Він обстежив дно біля цих брил і дійшов висновку, що тут має бути успішна риболовля. На дні було безліч бичків, а на каменях можна було зручно розташуватись усією родиною. Для наживки треба надрати мідій, яких тут теж на бракувало.
Дівчата вже накупались досхочу, коли Юрій вийшов з води біля намету. Пропозиція порибалити була з ентузіазмом підтримана. Прикривши голови панамками і капелюшками та озброївшись вудоч-ками рушили до скель. З участю Наталки Юрій швидко запасся мідіями на всіх учасників про-мислу, налаштував їм вудочки і процес пішов. Бички клювали на диво активно – тільки встигай змінювати наживку, відерце наповнювалось, от тільки рибка була переважно дрібна. А от Маринці пощастило витягти найбільшого бичка, майже такого, яких Юрій спостерігав на дні під час обстеження лагуни.
Сонце вже відчутно припікало, риба ловилась дрібна, тому рибальський ентузіазм помітно вщух і невдовзі почались натяки, що мабуть уже досить. Юрій не став наполягати і вони повернулись до намета.
– То що робитимемо з цим уловом? – запитала Олеся лукаво поглядаючи на Юрія.
– Це ти натякаєш, що тобі не хочеться чистити рибу?
– Ти прямо читаєш мої думки, – посміхнулась Олеся.
– Ну що ж, є просте вирішення цього питання – засолити. Звичайно, якщо дівчатка не вимагатимуть юшки.
Дівчатка не вимагали. Засипавши рибу сіллю, Юрій накрив відерце, і поставив його в тінь за наметом. Знову зібрались купатись. У Юрія був у запасі сюрприз для Маринки – ще взимку він привіз з Москви дитячий комплект для підводного плавання і зараз був саме час ним скористатись. Та донька поставилась до подарунка майже байдуже, ще не розуміючи значення цих речей, проте погодилась випробувати спорядження. Юрій допоміг їй взутись в ласти, надів маску і на руках заніс Маринку у воду. Впевнившись, що маска щільно прилягає до обличчя, заклав їй дихальну трубку і обережно поклавши дівчинку на воду, сказав: „Пливи”.
І сталося диво – вона ворухнула ластами й попливла. Було не глибоко, Юрій спочатку просто йшов поряд, потім поплив. Тут Маринка побачила, що вже заплила далеко на глибину і підняла голову над водою, ймовірно злякавшись. Юрій відразу підхопив її.
– Ну як, цікаво? – запитав доньку.
– Ага, цікаво, – закивала Маринка, висмикнувши трубку з рота. – От тільки трошки страшно на глибині.
– Нема чого боятись. Бачиш, вода тебе тримає, дихай спокійно і не піднімай голову, дивись у воду. А я весь час поряд. Попливли?
– Попливли, – погодилась донька.
Так вони пропливли ще з пару десятків метрів, а потім розвернулись до берега, звідки за ними спостерігали Олеся з дівчатками. Коли Юрій уже дістав ногами дна, Маринка раптом підняла голову, вихопила з рота трубку і почала знімати маску. Він ледве встиг підхопить її на руки.
– Чого ти? Що сталося? – схвильовано став запитувати.
– Тату, там от-такенний бичара сидів! – захоплено вигукнула Маринка, вказуючи на дно і розвівши руки на ширину свої плечей, демонструючи, якого розміру був „бичара”.
– Ну ходімо мамі і сестричкам розкажеш, – радісно посміхнувся Юрій, задоволений, що донька успішно пройшла перший тест і це їй сподобалось.
Маринка із захватом розповідала мамі й сестрам про знайомство з підводним світом. Дружно посміялись з її „бичари”, але це відразу розбудило у всіх бажання наслідувати її приклад. Виник дефіцит спорядження. Окрім Марининого комплекту, який нікому крім неї не пасував, було два комплекти для дорослих. І якщо Олеся і Наталка могли ними користуватись, то Тетянці не підходило нічого. Добре, що у Юрка збереглась ще з його шкільних років безкомплектна маска якраз невеликого розміру і він теж прихопив її з собою. Таким чином Тетянка, плаваючи на надувному матраці, могла теж вивчати підводний світ. Спорядивши всю родину, Юрій сам зелишився без спорядження, тож супроводжував своїх дослід-ників, допомагаючи Тетянці управлятись з матра-цом і наглядаючи за Маринкою.
Спостереження за підводним світом, навіть таким скромним, як в Азовському морі, настільки захопило всіх, що вийшли з моря більше ніж за годину. Температура води сягала двадцять сім, двадцять вісім градусів, тож можна було плавати без страху переохолодження. Вклалися на роз-печеному піску і ще довго ділились враженнями від побаченого. Юрій був задоволений. Навіть одного такого дня було досить, щоб виправдати цю подорож.
Наближалась обідня пора і він пішов до намету розпалювати „Шмеля”. Сьогодні вже варто було зварити якогось супу. Олеся взялась готувати, а Маринка знову потягла Юрка плавати. Її ненажарт це захопило. Адже з плаванням не виникло жодних труднощів бо завдяки спорядженню п’ятирічна дівчинка почувалась у воді досить вільно і безпечно. До того ж було дуже цікаво спостерігати за підводними мешканцями – немов у величезному акваріумі. Вони пливли поряд і вона раз по раз хапала Юрія за руку, намагаючись привернути його увагу до якоїсь цікавинки. Юрій відверто радів захопленню доньки.
Після обіду, коли було вимито посуд і прибрано зі столу, він запропонував родині знову порибалити.
– Ми краще покупаємось, – одноголосно заявили дівчатка і Олеся теж була не проти їх компанії.
– А якщо ми поєднаємо купання з рибалкою?
– Це як? – зацікавилась Наталка.
– Ну-у, будемо плавати і рибалити. Рибу видно, вибирай яку хочеш, – пояснив Юрій.
„Клас!” – в один голос вигукнули Маринка і Наталка, а Тетянка розгублено запитала „А я?”
– І ти, доню, з матраца це можна робити так само.
Тепер треба було переобладнати снасті: зняти жилку з вудилищ, намотати її на невеличкі колодочки, і позбавитись поплавків, залишивши тільки грузило і гачок. Поки Юрій займався переобладнанням вудочок, Наталка зробила запас мідій для наживки. Облаштувавши плавбазу на Тетянчиному матраці, вийшли на промисел. Роздивляючись дно, знайшли ділянку, де на глибині близько чотирьох метрів, густо сиділи бички. Начепили мідій на гачки, спустили їх на дно. До наживки відразу кинулось кілька бичків і Маринчина жилка натяглася. Юрій помітив розгубленість доньки, прийшов їй на допомогу. Бичок виявився маленьким, але головне, що початок зроблено.
Спостерігаючи за процесом, Юрій швидко зрозумів, чому ловились переважно дрібні бички. Вони першими кидались до гачка і першими ставали здобиччю. Тоді він пояснив дівчаткам, що треба відганяти дрібноту грузилом, вибирати крупніших, що ліниво сиділи в своїх лунках, буквально підкладати їм під носа мідію і, коли той заковтне наживку, митєво підсікати. Тактика виявилась вірною. Почали ловитись крупні бички, за виключенням випадків, коли не встигали відігнати дрібноту, яка нахабно кидалась на наживку попереду важкуватих і лінивих крупняків. Рибалка була захоплюючою. Адже це зовсім не те, коли ти тільки пасивно спостерігаєш за поплавком, тут процес рибалки був активнішим і усвідомленим. Можна сказати – регульованим. Дівчатка були в захваті. Та розвага раптом припинилась – вичер-пався запас мідій.
На березі виявилось, що наловили, стільки ж, що і минулого разу, тільки крупних. Тепер уже всім закортіло смажених бичків і бажаючих чистити теж було досить. Поки готували рибу, Юрко завів свого вірного коника, зганяв в селище, де біля магазину цілий день торгували свіжими овочами і фруктами. Привіз соковитих оксамитово-пухнастих персиків, духм’яних помідорів, пупирчастих огірочків, синьої цибульки і пахучого укропчику. А в магазині пощастило здобути пару „Жигулівського”.
На вечерю була апетитна свіжа риба, підсмажена із скоринкою, духм’яний салат вздовж і впоперек просичений вітамінами, та тепле прокисше пиво. Прикро. Врівноважили ситуацію соковиті персики. Спадала спека і ставали відчутними наслідки перебування під палючим сонцем. Почервоніла шкіра була гарячою і просила прохолоди. От і нагодилось молоко, що прокисло ще вчора в дорозі, а сьогодні, в поєднанні з соняшниковою олією, стало підручним протио-піковим засобом. Надходив вечір, а з ним нашесття комарів. Треба було встигнути вжити захисних засобів. Олеся оприскувала засобами від комарів легку дитячу одежу, а потім вже переодягала дітей, щоб уникнути уражень припеченої сонцем шкіри.
Наступні дні проходили майже за тим же сценарієм – купання, поєднане з рибальством або без нього, урізноманітнювалась програма полю-ванням на креветок біля скелястого мису, та добуванням рапанів і крупної мідії на скелястій банці, яку виявили приблизно в ста метрах від берега. На банку натрапила Наталка, запливши далі в море. Її зацікавила темна пляма, яку можна було помітити з високого берега. Пляма виявилась підводною скелею, густо вкритою крупними мушлями мідій, тут же виявились колонії рапанів. Здобуті таким чином морепродукти вносили екзотику в рутинне туристичне меню, робило стіл привабливішим. А підводну скелю охрестили „Чорною”.
Метод „акваріумної рибалки” виявився настільки ефективним, що Юркові довелось влаштувати розтяжку шнурів у кілька рядів навколо їх міні-кемпінгу, для сушки солоних бичків. Сусіди згори з заздрістю поглядали на їх трофеї. А коли Юрій поділився таємницею успіху і пригостив смаженими мідіями, які смачно готувала Олеся, то власник „Волги” з’їздив до Феодосії за комплектом оснащення і тепер теж насолоджувався успішною рибалкою.
Так минали дні. Маринка вже успішно плавала і без спорядження, подолавши з перших хвилин страх перед водою. От тільки Тетянці не щастило – через хворобу вушка їй не можна було занурювати у воду голову. Ну а без цього яке плавання? Всі стали смагляві, волосся повигорало, тож вже майже не відрізнялись від місцевих мешканців. Правда самі вони на березі майже не з’являлись, хіба що діти. Якось Юрій читав під парасолею, Олеся з Тетянкою грали в шашки, Наталка плавала. Поряд почулись незнайомі голоси, що вели якусь дискусію з Маринкою.
– Сказала, вмію, значить вмію, – наполягала вона.
– Льоха, ти віриш, що отака малявка може плавати? – питав хлоп’ячий голос, звертаючись до невидимого Льохи.
– Тобі скільки років? – почувсь іще один чужий голос.
– П’ять, а що? – знову Маринка.
– Ха! Та навіть в нашому селещі п’ятирічні не плавають, – знову той самий голос, що звертався до Льохи.
Юрій обережно визирнув з-за парасоля. Біля води стояла підперши бока Маринка, а навпроти два хлопчаки – старший років десяти в шортах і капелюсі, та менший – років семи, замурзаний, в самих лише чорних трусах до колін і з великою скибкою кавуна в лівій руці.
– А ти сам можеш? – звернулась Маринка до старшого. Мабуть він і був Льохою.
– Та ми то можемо, а от ти брехуха.
– Я брехуха? – Юрію здалось, що ще мить і Маринка кинеться в бійку, та вона стрималась. – Ну то давай попливем, побачимо хто з нас що може! Слабо?
– Нічого не слабо, просто мокнути вже не хочеться, ми додому йдемо, – відмовлявся Льоха, а менший відкусив кавуна і з повним ротом додав: „Аха, не фофеся”.
– Значить самі не можете, брехуни! – Маринка призирливо копнула піском в їх бік.
– А от і можемо! Ми біля моря живем і плавати можемо. Ми рибалками будемо! – прожувавши, привів аргумент малий з кавуном.
– А у тебе кавуни є? – звернулась раптом Маринка до Льохи.
– Є. Батько вчора повну коляску привіз.
– Якщо я пропливу до того дядька і назад, принесеш кавун? – і Маринка показала на власника „Волги”, що дрейфував метрах в двацяти від берега, захопившись рибальством.
Льоха подивився у вказаному Маринкою напрямку, почухав під капелюхом. „Ще втонеш...” – сказав задумливо. Малий нервово переступав з ноги на ногу, поглядаючи то на Маринку, то на вказаний орієнтир в морі.
– Не бійся, не втону. Тут мій тато, він подивиться. То як, принесеш?
– Принесу! – зважився Льоха махнувши рукою. – Принесу!
– Ну, дивись! – і підійшла до Юрія, що вже не криючись спостерігав за малюками. – Тату, там ті двоє не вірять, що я можу допливти...
– Я знаю, – зупинив її Юрій. – Може не треба? Я поїду куплю кавуна.
– Та ні, я їм доведу, – розвернулась і з розгону шубовснула в море.
Юрій кинувся за донькою, та забігши у воду по-коліна, зупинився і став спостерігати за нею. Маринка пливла спокійно, впевнено розгортаючи воду і рівно дихаючи. Ось допливла до рибалки, перевернулась на спину і попливла до берега. Юрій спостерігав це з задоволенням і, коли вона наблизилась майже впритул, вигукнув: „Фініш! Заплив закінчено!”. Маринка стала на ноги і обернулась, змахнула воду з обличчя.
– Гей ви! Брехуни і боягузи, куди побігли? – вигукнула вона.
Юрій обернувся. Хлопчаки бігцем підніма-лись по стежці і були вже майже на верхівці схилу. Чи то сором погнав їх туди, чи небажання виконувати умови парі, але було очевидно, що вони ганебно програли п’ятирічній дівчинці. Вона таки добре опанувала плавання за ці дні і трималась у воді абсолютно впевнено.
– Молодець! Хвацько ти втерла їм носа, – Юрій обняв доньку і поцілував в маківку.
– Задаваки, – призирливо кинула вона в бік схилу, за яким уже сховались втікачі. – А ти кавун правда купиш?
– Правда! Ось зараз же поїдемо з тобою, вибереш який захочеш. Іди переодягнись, а я машину заведу.
Він чув, як Маринка розповідала мамі про свою перемогу і пишався донькою. „Боєць! Дарма що дівчинка, а харектер не у кожного хлопчака такий буде,” – оцінював її подумки.
Поїхали аж до райцентру, на базарі вибрали найбільшого кавуна, прихопили ще пару запашних репаних динь з сизими боками, персиків, слив. Треба було достойно відзначити ефектну доньчину перемогу.
Так минуло два тижні. Всі розваги і промисли було опановано, лагуна вивчена, скелі ліворуч і праворуч обстежено. Була ще одна розвага – катання на парусних дошках, але за нею можна було тільки спостерігати не приймаючи участі, бо відбувалась вона в сусідній лагуні. Проте видовище було привабливим і можна було годинами милуватись кольоровими вітрилами, слідкуючи за їх маневрами на морській гладі. Та стали з’являтись ознаки нудьги і Юрій відчув, що час повертатись додому. Порадившись за обідом, вирішили завтра вранці вирушати у зворотню путь.
– А давайте попливемо до „Чорної” скелі, назбираємо дарів моря на прощальну вечерю, – запропонував Юрій.
– Тільки мідії будете чистити без мене, – виставила умову Олеся, – бо мені скоро на роботу, а пальці подрані, хай хоч ці подряпини позаживають.
– Домовились, я чищу, ви готуєте, – погодився Юрій.
Зібрались всією родиною, Тетянка з Маринкою тримались за матрац, на якому транспортуватимуть здобич на зворотньому шляху. Стояв повний штиль, вода була мов парне молоко, сонце не дошкуляло бо на небі була ледь помітна димчаста пелена. Дістались скелі, Юрій з Наталкою пірнали за мідіями, сітка швидко наповнювалась. Трохи ближче до берега натрапили на колонію рапанів в півтора десятка, тоді як на скелі взяли тільки кілька поодиноких і дрібніших. Пливли над підводним зеленим лугом ламінарій, що колихались у воді, як ковила в Асканійському степу. Раптом на піщаному віконці серед трави Юрій помітив краба. Торкнувши рукою Наталку, показав їй клещатого звіра. Вона побачила і дала зрозуміти, що хоче впіймати його. Юрко махнув на знак згоди і притримав Олесю, щоб вона подивилась на доньчине полювання.
Наталка набрала в легені повітря, зігнулась у воду, випростала ноги і, мотнувши ластами, стрімко занурилась до самої трави. Юрій з Олесею замилувались граціозною фігуркою доньки, що гнучкою лозинкою, звиваючись мов рибка, підпливала до наміченої мети. Ось вона простягнула ліву руку до краба, той помітив загрозу, став дибки, захищаючись підніс потужні клещні. Та Наталка не злякалась, підставила руку, краб підскочив, намагаючись вчепитись клешнями і тієї ж секунди Наталчина правиця опинилась під ним і пальці міцно стисли тіло краба так, що він ніяк не міг дістати нападника клешнями. Все це відбувалось миттєво, і вже через кілька секунд Наталка виринула на поверхню з дость повжною здобиччу в піднятій руці. Сестри схвальними окликами вітали її з успішним полюванням, а на березі з цікавістю розглядали невидане чудовисько. Вони вперше бачили краба, та ще й такого великого. Для порівняння можна сказати, що в півлітрову банку він не поміщався. Тож дівчатка віддавали належне вправності і сміливості старшої сестри, батьки теж пишались донькою.
Остання вечеря біля моря була екзотичною за набором продуктів, а морський пейзаж, пляж біля підніжжя кемпінгу і крики чайок довершували це відчуття екзотичности.
Поки Олеся при незмінній допомозі Тетянки готувала на вечерю екзотичну печеню з море-продуктами, Юрій зняв ряди мотузок з сушеними бичками, що мов величезне намисто обвивали намет, і почав пакувати речі, готуючись до ранкового від’їзду. Він поглядав на небо, на поведінку чайок і ставав все стурбованішим. Погода виразно змінювалась, а це не віщувало нічого доброго, враховуючи ночівлю на приморському схилі. Не бажаючи псувати настрій родині перед вечерею, він дочекався її закінчення, а тоді, ніби між іншим, щоб не сіяти паніку, запропонував перенести їх кемпінг на останню ніч на верх, ближче до дороги.
– І хочеться тобі возитись заради однієї ночі, – відмовляла Олеся, не помічаючи, чи не звертаючи уваги, на зміни в погоді.
– Не така вже й складність. Все одно треба речі впаковувати, а намет перенести не довго, та і вранці не буду весь табір гуркотінням двигуна турбувати, виїжджаючи нагору, – наполягав Юрій.
– А вранці ще скупатись захочеться наостанок, – сумнівалась дружина.
– Краще раніше виїдемо, та ще в Чорному морі біля Феодосії скупаємось. Правда, дівчатка?
– Так! Так! Хочемо в Чорне море! – підтримали Юрія діти.
– Ну, як знаєте, – зрештою неохоче погодилась Олеся.
Склавши речі в машину, Юрко виїхав нагору, знайшов неподалік пару кущів, що створювали хоч якусь подобу затишку і давали змогу надійніше закріпити намет. Напнув навіс і, розставивши під ним стільці, родина з високого берега спостерігала останню вечірню зорю над морем.
Зоря була багряна.
Серед ночі Юрій прокинувся від шуму води, що падала на намет. Прокинулась і Олеся.
– Що це? – стурбовано запитала чоловіка.
– Заспокойся, це злива. Та тут вона нам не страшна, – притис до себе Олесю. – Не бійся.
– Так ти знав і навмисне переніс намет?
– Ну-у, скажімо, не виключав такої можливості, – пошепки відповів він.
Юрій обережно підібрався до виходу, крізь шпарину між полами намету, визирнув назовні. Огледівся, наскільки це було можливо. Там вирувала злива, налітав поривчастий вітер. З боку моря цвіркали блискавки і доносились звуки далекої грози.
– Що там? – стурбовано шепотіла Олеся.
– Гроза, – коротко відповів Юрій і повернувся на міце. – До ранку минеться, спи, – додав він, вмощуючись під боком дружини.
Ранком дощу вже не було, тільки подекуди залишились калюжі. Навіть намет протрях під вітерцем і його можна було без проблем пакувати в дорогу. Діти дивувались, що не почули дощу. Нашвидкоруч поснідали бутербродами, запили вчорашнім чаєм з термоса, щоб не гаяти часу і, зпакувавши решту речей, пішли прощатися з морем. З високого берега було добре видно, що море вкрито білими бурунами, а на піщаний пляж одна за одною накочувались високі хвилі і піна кипіла навіть там, де вчора стояв їх намет. Діти мовчки подивились на Юрія, він усміхнувся. Про купання не могло бути й мови.
– Це море нас провожає, – сказала Маринка.
– Пощастило нам з погодою, – підвела резюме Наталка.
– Попрощались? – звертаючись до всіх відразу, запитав Юрій і, не чекаючи відповіді, додав, – по місцях! Рушаємо.
В наметах над берегом ще спали, тож прогрівши двигун на малих обертах, Юрій повільно від’їхав з півкілометра, а тоді вже додав газу. Вже на під’їзді до Феодосії стало зрозуміло, що в Чорному морі цього разу покупатись не вдасться – зі сторони моря дув поривчастий вітер, а це означало, що на морі шторм. Всім було прикро, але нічого не вдієш – у природи свій порядок. Тож повернули на Джанкой і за годину з четверттю під’їхали до того самого фруктово-овочевого базару біля каналу, де Олеся збиралась зробити закупки.
Базар і цього разу не розчарував Олесю, тож вона заповнила всі можливі місця в машині фруктами, використовуючи весь спустошений за час відпочинку посуд. От тільки кавуни брати поки що не стали, вирішивши зробити це поблизу Мелітополя, де продавали справжні херсонські – великі, соковиті і пахучі, вирощені без хімічних добрив.
Дорога була вже знайомою і ніби стала коротшою, частіше з’являлись знайомі міця. Ось тільки проминули Чонгар з білими від солі, висохшими плесами Сивашу, а вже й поворот на Геніческ. Недовго їхали, а вже під Мелітополем. Загрузились кавунами й динями, „Запорожець” присів по саме не можу, та хоч і бензин перелитий з каністри в бак – пружинні ресори стиснуті до останньої межі, але дискутувати з Олесею марна справа. Юрій знову вслухається в робочі звуки свого залізного друга, як кардіолог в звуки серцебиття пацієнта, та підстав для тривоги не чути, головне не допускати перевищення температури. Єдиним аспірином в цьому випадку було відкриття капоту для додаткового охолодження і Юрко не став чекати появи грізних симптомів, а застосував вже випробуваний профілактичний захід, удоско-наливши його мокрою ганчіркою на корпусі двигуна.
Та ось позаду останні кілометри траси, починається передмісття, ось уже міські вулиці, а ось і рідне подвір’я. Останній поворот руля, останне натискання на педаль гальма. Поршень головного циліндра гальмівної системи виштовхує гідравлічну рідину в трубки і та несе зусилля правої водійскої ноги до робочих циліндрів, розштовхує поршеньки, які притискають колодки до барабанів, останній шурхіт колес і... машина зупиняється в рідному дворі. Юрко вимикає втомлений ропечений двигун, відкриває дверцята, випростовує спочатку ліву, а потім праву ногу, потягується, розминає затікшу шию і виходить назовні. Поважно підходить до передка машини й цілує її в емблему.
– Дякую тобі, дорогенький, за вірну службу, – низько вклоняється.
Родина виходить з машини, за прикладом батька дякує автівці – хто поважно, а хто жартома. Розвантажується салон, розвантажуються багаж-ники, коник стає вищим на зріст, ніби струснувши з себе втому, і тільки протектор коліс та дорожній пил, в недоступних для миття місцях, ще зберіга-тимуть спогади про кримський вояж.
Подорож успішно завершено.
З поверненням!




Січеслав. Січень 2010р.
тел. 050-909-7664, 096-820-0370.