Болеслав МАЛЯЖ

ЯНГОЛ СПРАВЕДЛИВИЙ



Петрик почувався на сьомому небі. Тренер сповістив, що після того, як він виконав норматив Майстра спорту СРСР, його стовідсотково включать до збірної для участі в міжнародному турнірі пам’яті Альохіна, а там уже можливо дорости і до Міжнародного майстра або навіть Гросмейстера. Звісно, якщо перемогти в турнірі. Петрик свято вірив в свою щасливу зірку, вірив що стане Гросмейстером. І чемпіоном світу стане, адже не дарма Каспаров сказав, що мабуть ще зустрінеться з ним за шахівницею. Тренер теж, як міг, підтримував Петрика в його амбітних планах, підкреслював його здібності і щасливу вдачу, яка не раз сприяла перемогам юного шахіста.
От тільки набожна тітка Євдокія завжди казала, що не вдача йому сприяє, а Господь через своїх слуг-янголів допомагає Петрику у ділах його. Тому треба Богу дякувати за те, що обрав Петрика дісницею своєю і творить перемоги над супер-никами його. Петрик у дискусії не вступав, тільки потай усміхався. Він не хотів засмучувати тітку, що не маючи своїх дітей, ставилась до небожа, як до сина. Майже весь вільний час на літніх канікулах він проводив у неї, та часу такого ставало все менше. Тітка не нарікала, тільки витирала сльозу прощаючись, і коли Петрик від’їжджав на чергові змагання, хрестила хлопчика в спину із словами: „Допоможи йому, Господи!”.
Пройшовши під аркою у вузеньку калітку, що скрипіла у металічних воротях, Петрик опинився в своєму дворі і, не зважаючи на вечірній присмерк, відразу помітив компанію однолітків, що щільною групою наступала на Настюху з сусіднього під’їзда, відтісняючи її до стіни. Настюха притисла портфель до грудей, ніби прикривалась ним, розгублено озиралась, шукаючи порятунку від нахабної компанії. Побачила Петрика, їх погляди зутрілись на мить, та вона не побачила в ньому захисника. Ці, що оточили її, хоч і не були старші від Петрика, та були міцніші і їх було четверо. Нахабних, брутальних вовченят. А що міг Петрик? Вузькі плечі, тоненька шия, маленькі ручки. Добре хоч без окулярів, не „очкарик”. Хто ж допоможе, хто?
Він читав її думки і відчував, що червоніє. Сором надав Петрику рішучості, пригадав як казала тітка, що Господь обрав його дісницею своєю.
– Залиште її, – сказав він і сам не почув власного голосу.
Проте почули вони.
– Що? Хто це тут нами командує? Тобі чого? – посипались на нього запитання, та ситуація від цього не мінялась.
– Залиште дівчину, – вже твердіше сказав Петрик і зробив крок до зграї вовченят.
Одного з них Петрик знав, вони разом проходили медкомісію у спортивному меддис-пансері минулої весни. Це був Едик Мармеладов, він відвідував секцію боксу і поводився найнахабніше.
– А то що? Ти хто такий, шибздик? – вони відверто глузували з нього на очах у Настюхи.
– Він Майстер спорту, – подала голос дівчина.
– Ух ти! Так може ти нас бити будеш? – наступав Едик.
Петрик зрозумів, що дійсно треба бити. Замахнувся і подався вперед, та тієї ж миті в очах спалахнули тисячі вогнів, потім іще, іще, дихання зупинилось, тіло стало невагомим, він вже перестав відчувати біль, тільки десь далеко чувся дівочій вереск, а потім і він стих. Чорний морок м’яко огорнув його і зникли будь-які відчуття.
Турнір пройшов без нього. Чи буде він виступати в майбутньому теж було невідомо. Важкий струс мозку, внутрішньочерепна гематома, трепанація черепа, – все це робило неможливими будь які навантаження, включаючи розумові і емоційні. Лікарі переконували тренера, що за ради збереження здоров’я треба дуже обережно ставитись до навантажень і тренер Василь Дмитрович ходив мов чорна хмара, та все ж надії не втрачав. Багато нервів він витратив і в спілкуванні з правоохоронцями, намагаючись притягти до відповідальності тих, хто відібрав здоров’я Петрика. Та посада Едикового батька в міськкомі партії і покази свідка, який наполягав, що Петрик сам напав на хлопців, а ті захищались, не дали можливості покарати відморозків. Свідчення Насті взагалі ігнорували, пригрозивши виключити з комсомолу, якщо вона буде захищати хулігана.
Тільки спортивна солідарність не дала збою. Коли Василь Дмитрович розповів цю історію в секції боксу, тренер Едика відразу вказав хлопцеві на двері і не поступившись ніякому тиску, так і не дозволив йому поновити тренування. Але, на жаль, це було все, що відміряла Справедливисть на користь Петрика, у якого на обличчі залишились шрами, як довічне нагадування про цю подію. Дома цю тему намагались обходити, тільки тітка Євдокія зітхала важко, нашіптувала молитву і крадькома витирала сльозу. Василь Дмитрович запрошував заходити до клубу і кожного разу казав, що ще прийде його, Петрика, час, що Справедливисть є і вона ще не все своє сказала.






* * *

Повертаючись з армії, Сашко Гунько мав цілком конкретні плани на майбутньє. Він мріяв влаштуватись на роботу дальнобійником (для цього вже отримав перед демобілізацією другий клас водія), вибрати собі гарну дружину, щоб народила йому двоє-троє діток – хлопчиків і дівчаток. Батько обіцяв допомогти поставити власний будинок, це завжди краще, ніж державна квартира. Ну і щоб був цей дім повною чашою. От тільки життя внесло свої несподівані корективи.
Зустріч з друзями, в один з перших після повернення днів, була веселою, з щедрим столом, багатим на випивку і закуску, подбали друзі і про дівчат для компанії. Це не були повії – звичайні робочі дівчата їхнього кола, та вони теж мали свої плани на майбутнє і старанно втілювали їх в життя. От і прокинувся Сашко вранці з нестерпним болем в голові після вчорашньої вечірки не в своєму ліжку, а поряд з Клавою. Це в її хаті святкували зустріч, Клава сиділа поруч з Сашком за столом, він навіть не розгледів її як слід. Дівчина розпитувала його про життеві плани, підливала в чарку і повела танцювати, коли ввімкнули магнітофон. Сашко пам’ятав, що вони цілувались в сінях, куди він виходив покурити, але як потрапив у ліжко до Клави, не пам’ятав.
Клава теж прокинулась, почувши що він зашевелився поряд, чмокнула Сашка в щоку, демонструючи ніжність, і викотилась з під ковдри. Підійшла до столу, де стояв графин з компотом, налила чашку, подала Сашкові. Вона ходила по кімнаті гола ніскільки не соромлячись, і помітивши, що очі Сашка знову заблищали, швидко опинилась під ковдрою, притулилась до хлопця. Вийшов Сашко від Клави аж опівдні. Почувався добряче втомленим і невдоволеним. Невдоволеним не Клавою чи собою, а тим, що взагалі відбулося. Він встиг вже добре розгледіти дівчину і був не в захваті від її зовнішності. Вона не була огидною, але і привабливості в її обличчі та фігурі теж не було. Грубі риси обличчя, міцна статура, не повна, але талію визначити важко. Те, що називають міцною кісткою, з великими ногами і руками, її кулак був ніяк не меншим від Сашкового, і взуття було майже його розміру. Але була ласкава з Сашком, ненаситна до любощів, ніжна і не привередлива. Та загалом це була далеко на та дівчина, яку він мріяв мати за дружину. Він вирішив більше з Клавою не зустрічатись.
Минуло кілька днів в клопотах, обов’язкових для кожного звільненого з армії і якось увечорі хлопці зайшли за Сашком, пропонуючи піти на танці. Біля парку їх зустріли дівчата, що були на минулій вечірці, і Клава відразу взяла Сашка під руку, демонструючи своє право на нього, а він не знайшов в собі сил відштовхнути її. Пішли танцювати, Клава тулилась до Сашка так, що на них почали звертати увагу. В перерві вийшли з майданчика, в закутку за естрадою пили портвейн, який завбачливо доручили купити дівчатам, забеспечивши їх грішми. Клава підсовувала пляшку Сашкові поза чергою, він це помічав, та не заперечував. Алкоголь допомагав робити Клаву привабливою. На ранок Сашко знову знайшов себе в Клавиному ліжку і в пам’яті було тільки те, як погодився провести дівчину додому після танців.
Сашко вже більше місяця байдикував, чекав обіцяного місця водія в автобазі. Клава кожного разу, коли її батьки були в рейсі – працювали провідниками на залізниці, знаходила привід заманити його додому і залишала наніч. Вну-трішньо Сашко бунтував вранці, та коли Клава вчергове тулилась до нього своїм міцним гарячим тілом, все в ньому починало вібрувати, кров шаленими імпульсами шугала в судинах, аж в голові паморочилось, і Сашко знову підкорявся її ненаситному бажанню. „Ось почну працювати, – думав потайки він, – поїду в рейс і тоді відірвусь якось від неї”.
Та не так сталось, як гададось. Одного вечера на дзвінок в двері, пішла відчиняти мама Сашка.
– Синок, це до тебе! – гукнула вона в його кімнату.
– Привіт, а я до тебе, – в передпокої стояла сяюча Клава.
– Привіт, щось сталось? – захвилювася Сашко, намагаючись вивести дівчину на сходи.
– Так! Сталось! – збуджено і радісно вигукувала Клава на весь під’їзд, – вітаю! Я вагітна!
Сашкова мати все це чула через нещільно прикриті двері і тепер визирнула на сходи. Сашко стояв зблідлий і, здається, не чув і не бачив нічого. А Клава аж пританцьовувала від радісного збудження поряд з ним.
– Я вже сказала батькам, можеш завтра приходити з своїми. Мої чекатимуть, ми з мамою вечерю зготуємо.
– Навіщо? – тихо спитав Сашко.
– Що „навіщо”? Вечеря?
– Ні. Приходити навіщо?
– Ну як? Свататись! Так належить.
– А... Ну добре, ти йди.
– Чому? Може б ми...
– Йди зараз, мені подумати треба.
– Ну добре, – погодилась вона, – але завтра щоб як штик!
Щось нове і неприємне було цього разу в її голосі, та Сашкові було не до аналізу тонкощів інтонації. В голові стукало одне слово: „Катас-трофа. Катастрофа”. Він як увісні повернувся в квартиру. За дверима стояла схвильована мама.
– Хто ця дівчина?
– Це Клава.
– Так, хто вона? Що в тебе з нею було?
– Все.
– Тобто?
– Ну, все було. І те, про що ти питаєш, теж було.
– І що тепер?
– Нічого.
– Як нічого? Адже вона вагітна! Я все чула.
– Ну й що? Зробить аборт.
– Батьку, ти чуєш? – мама бігом вскочила до вітальні, – ти чуєш, що наш син коханій дівчині пропонує?
– Вона не кохана дівчина, – похмуро сказав Сашко.
– А хто? – батько відклав газету і підвівся з дивана.
– Так, ніхто.
– Тоді чому вона вагітна? – в один голос спитали Батьки.
– Вона сама.
– Як це, сама? Вперше чую, щоб жінка завагітніла сама? Вона що, Діва Марія? А ти тут нідочого? – батько почав нервувати.
– Так, завтра йдемо до її батьків. Я не допущу, щоб мій перший онук був убитий, – голос матері був твердий, як скеля, – зумів зробити дитину, виховуй! А то бач який грамотний – аборт! Згоден, батьку?
– Згоден. Треба бути відповідальним. Не чекав від тебе, сину.
Наступного дня, коли батьки повернулись з роботи, Сашко був п’яний, як чіп і ні про який похід на сватання в такому вигляді, не могло бути і мови. Єдине, чого домоглись від нього батьки, це адреса Клави. Взяли шампанське і пішли без жениха.
Побачивши, що Сашка немає, Клава була готова вчинити скандал, та її батьки почавши знайомитись, сказали, що присутність „князя” при цьому не обов’язкова, якщо нездужає, то нехай краще лікується. Так без згоди Сашка було домовлено про весілля. Вирішили зробити це як найшвидше, враховуючи стан нареченої. Та по дорозі додому батько несміливо висловив сумнів, щодо правильності їх вчинку. Адже доля сина вирішувалась, а невістка не видавалась йому привабливою.
– Нічого, зате буде вірна, бо на таку ніхто не зазіхне. Як кажуть: „З лиця води не пити,” – а все решта у всіх баб однакове. Це по-перше. А по-друге, треба було дивитись, кого в ліжко кладеш. Сам же казав „Треба бути відповідальним!” – винесла вердикт мама.
Важка була розмова з батьками і невідомо чого було більше в їх аргументах, переконливості чи примусу, та зрештою Сашко повів Клаву до ЗАГСу. І тут на них обох чекали сюрпризи. Жених був вражений прізвищем нареченої – Матючок, Клава Матючок. Сама ж Клава теж була трохи розчарована, тим яке прізвище їй доведеться носити в майбутньому. Та її власне, і ще в поєднанні із зовнішністю, з приводу якої у Клави ілюзій не було, доводили її іноді до сказу. Вона часом ненавидила своїх батьків, за те що вони нагородили її страхітливою зовнішністю, та ще й прізвищем наділили таким, що вимовити соромно. Клава якось натякнула батькові на бажання змінити прізвище, вичитала про таку можливість в міліції, коли отримувала паспорт, та батько відповів, що таке прізвище робить її унікальною особою, а коли спробувала наполягати – вилаяв дочку і сказав, що поки він живий, вона має шанс отримати інше прізвище, тільки вийшовши заміж.
З тих пір Клава тільки те й робила, що намагалась пошвидше реалізувати свій задум, відкинувши поняття дівочої гордості і честі. Але хлопці уникали спілкування з Клавою і тільки Сашко, що за роки служби в армії зголоднів за спілкуванням з дівчатами, легко попався на її вудочку. Клава була щаслива.
Спільними зусиллями Сашкових і Клавиних батьків, не без участі і самих молодих, взялись будувати для нової сімї окремий будинок на ділянці Клавиних батьків. Сашко на КАМАЗі заробляв непогано та ще мав можливість і для власного будівництва матеріали привозити. То ж до зими дах накрили, а до родин вже в одній кімнаті можна було жити, ну і кухня, відповідно, теж була обладнана. Сашкові, заглибленому в роботу та будівництво, вдавалось непомічати „вроди” своєї Клавдії. І під весну, коли вона народила сина, молодий татусь отримав ще один фактор, що мав відволікати його від невеселих думок.
Але...
Хлопчик був міцний, схожий на матір. Немовлята незавжди бувають симпатичні, тому зовнішність дитни спочатку сприйняли спокійно. Та йшов час і малий Віталик все більше ставав схожим на мавпу. Сашка це дратувало, він розривався між любов’ю до сина і відразою до його зовнішності, почав все частіше заглядати до чарки, намагаючись втопити в ній свій розпач. Клава розуміла причину депресивного настрою чоловіка і не дорікала йому. Коли Віталику виповнився рік, вона під приводом необхідності виходити на роботу, відвезла хлопчика в село до своєї бабусі, бо місця в яслях не було, черга на два-три роки, а батьки Клави теж іще працювали і няньчити внука не мали часу. Сашко спочатку сумнівався у правильності такого рішення, та згодом звик. Будинок добудували, придбали меблі, кольоровий телевізор, – словом все як у людей. Під час відпустки Віталика забирали додому і в цей період Клава вже не зважала на настрої чоловіка, намагаючись виробити в ньому міцні батьківські почуття. І треба визнати – досягла таки успіху. Поступово Сашко вже починав нудьгувати без сина, почав сам забирати його на вихідні. Хлопчик ріс міцним фізично, а несимпатичне обличчя з низьким лобом і важкуватою нижньою щелепою робили його старшим на вигляд від своїх однолітків.
Прийшов час іти до школи. Сашкова мати, що вже вийшла на пенсію, ходила з внуком по медкомісіях, доглядала за ним вдома. Та Віталик хотів нових вражень і, незважаючи на заборону, вибирався на вулицю, намагаючись приєднатись до ватаги місцевих хлопчаків. Дітлахи ділились на компанії „вуличних” і „дворових”. „Вуличними” були діти з приватних будинків на залишках вулиці, на місці якої звели багатоповерхівки, а діти з багатоповерхівок, відповідно, звались „дворовими” і, як водиться, влаштовували спільні ігри, але нерідко й ворогували з приводу і без приводу, і тоді спалахували бійки де однаково перепадало обом сторонам. Віталик, як мешканець вулиці, мав належати до „вуличних”.
Він наблизився до ватаги хлопчаків, що сперечались про щось між собою. Хлопчик тоді ще не знав про поділ на групи і просто підійшов, щоб приєднатись до дітвори. Один з хлопчаків, вищий зростом і трохи старший, припинивши суперечку, звернув увагу на Віталика.
– Ти хто такий будеш? – запитав суворо.
– Я Віталик, – невпевнено відповів хлопчик.
– Який ще Віталик?
– Це сусідів наших хлопець, Віталька Гунько, він в селі жив, – подав голос один з хлопчаків.
– Ага-а, так ти Гуня? І що ти хочеш, Гуня? – іронічно розпитував старший.
– Я не Гуня, я Віталик, – заперечив хлопчик.
– А я кажу Гуня! Раз сказав Гуня, значить Гуня, зрозумів?
– Я Віталик, – ще раз повторив хлопчик і зашмиргав носом.
– Був Віталик, а тепер Гуня, затямив?
– Гуня, Гуня, Гуня, – в один голос заричали ще кілька хлопців.
– Я Віталик, – вперто промовив хлопчик і, заплакавши вголос, побіг в бік свого дому.
З протилежної сторони до калітки саме підходила Клава і Віталик з рьовом кинувся до матері.
– Ти чого плачеш, котику мій?
– Вони мене Гуньою дражнять!
– Хто, вони? – з металом в голосі запитала Клава.
– Он, он вони, там, – Віталик показав в бік хлопців, що ще стояли в кінці вулички.
Клава взяла сина за руку і рішучими кроками направилась до хлопчаків. Коли підійшли ближче, запитала сина: „Хто?”. Віталик розгублено мовчав. „Хто?” – ще раз запитала Клава і струснула сина, смикнувши за руку.
– Це оцей, – показав на старшого „вуличного” хлопчина з дворових, на вигляд – ровесник Віталика, тільки якийсь прилизаний весь. Старано випрасуваний одяг, чистенькі черевики, ніби з рекламного плаката.
– Я йому нічого не робив, – розгублено озирнувся старший.
Клава відпустила руку сина і миттєво, міцно, як обценьками, вхопила вухо кривдника та почала сіпати його в різні боки примовляючи: „Він Віталик!, він Віталик!, він Віталик!”. Хлопчина пручався, з його очей потекли сльози, нарешті він вислизнув з Клавиних пальців і відбіг на кілька кроків, прикривши долонею почервонівше вухо. „Я батькові скажу, він вам покаже!”, – крикнув він Клаві і подався геть.
– Ви не бійтесь, він перший почав Вашого Віталика дражнити. Я можу свідком бути, – звернувся до Клави прилизаний хлопчик.
– А ти хто? Як тебе звати?
– Я Едик Мармеладов. Хочете я буду з Віталиком дружити? Зі мною його ніхто не зачепить.
– Що ж, дружіть, – відповіла Клава оглядаючи хлопчика, прізвище здалось їй знайомим, – можете у нас в дворі гуляти. Так спокійніше.
– Та мене і на вулиці не зачеплять. Моєму батькові вся міліція підкоряється, – гордо заявив Едик.
– А хто твій батько? – з цікавістю запитала Клава.
– Він працює в міськкомі Партії.
„Так ось чому прізвище здалось знайомим,” – подумала Клава, а вголос сказала : „Добре, гуляйте, де подобається, тільки не пізно,” – і, погладивши Віталика по голові, пішла додому.
Всі дні, які залишались до першого вересня, хлопчаки проводили разом, Едик приходив до нового приятеля додому, вони грались в дворі, Віталик був готовий віддавати будь які іграшки новому другу і виконувати будь які його бажання, аби тільки їх дружнє спілкування тривало і далі. А першого вересня з’ясувалось, що вони ще й однокласники. Клава, як могла, потурала цій дружбі. Віталик остаточно закріпився в середовищі „дворових”, і хоч дітлахи були не взахваті від необхідності спілкування з мавпоподібним Віталиком, але протирічити Едику ніхто не наважувався. Позаочі його так і звали Гуньою, але в очі називали Віталиком.
Батко лідера „вуличних” намагався скаржи-тись на Клаву в міліцію, та все закінчилось нічим, як і обіцяв Едик. Віталик тримався за свого покровителя, став його слугою і швидко зробив висновок, що для успіху в житті потрібні сила і влада. Сила у нього була, а влада була у Едика, частина якої делегувалась Віталику. Схоже, Едик теж відчував необхідність в присутності поряд Віталика, як компенсацію браку власної фізичної сили, тож їхня взаємозалежність ставла майже природньою і вони скрізь були разом, як сіамські близнюки. Та якщо Віталикова мати бачила в цьому запоруку суспільного самоутвердження сина, то батько Едика сприймав цю дружбу як благородну блаж барського дитяти. „Хай потішиться,” – думав він про сина.
Минали роки, хлопчаки ставали підлітками і Едик поступово почав комплексувати з приводу фізичної переваги Віталика, іноді це його дратувало. Звичайно, добре мати завжди поряд вірного захисника, та власна фізична слабкість ставила його в принизливу залежність від цього відразливого здорованя. Едик, шукаючи виходу, пішов в секцію боксу. Тренер бачив недостатність фізичних даних для спортивних досягнень, та здогадувався про почуття підлітка, і прийняв його в секцію. Майже рік хлопець ходив на тренування, приховуючи це від Віталика, та коли тренер вперше виставив його на змагання, де Едику надавали добрих стусанів, він зрозумів, що відмовлятись від Віталікової опіки йому неслід.
– Треба тобі трошки спритності додати, технічнішим зробити, чи що, – сказав якось після чергової вуличної сутички Едик.
– Це як? – не зрозумів Віталик.
– Ну ти як селюк кулаками розмахуєш, дивитись гидко.
– Я ж не артист, чого на мене дивитись? – з подивом парирував Віталик, – он на тих, з розбитими носами подивись, хто спритніший?
– Та так то воно так, але техніку відпрацювати не завадить, – тоном знавця продовжив Едик, – підеш зі мною в суботу.
Так вони почали відвідувати боксерську секцію разом. Природні фізичні дані дозволили Віталику триматись нарівні з більш досвідченими хлопцями, проте техніка давалась йому дуже туго. З грушою він боксував нібито не погано, та коли справа доходила до спарингу, починав поводитись, як на вуличній бійці, пер на-пролом розмахуючи кулаками. Багато сил витратив тренер, щоб привити хлопцеві з перспективними фізичними даними хоч якусь подібність боксерської техніки.
Нарешті настав день, коли Віталика включили в склад команди на змагання. Через свою вагову категорію він отримав суперника трохи старшого і досвідченішого, що вже мав розряд з боксу. Тренер попередив, щоб був обережним, та Віталик тільки мовчки кивнув, а сам собі сказав, що натовче цього розрядника будь що. Відразу активно атакувавши суперника, який явно не чекав такої зухвалості від початківця, він вже на другій хвилині провів аперкот, розрядник сів, а Віталик під оплески спускався з рингу. Другий бій був складнішим, він гарячкував, пропускав удари, та завдяки фізичній стійкості і активності перемогу по очках віддали теж йому.
Перемога на міських змаганнях відкривала дорогу на першість області і тренер почав готувати Віталика не стільки технічно й фізично, як психологічно. Він бачив, що хлопець азартно кидається в бій, забуває про правила і тільки прагне звалити суперника. Від цієї риси треба було позбавлятись, виховувати не тількі бійцівські навички, але і спортивний характер, якого у Віталика, схоже, не було зовсім. А Едик, програвши вже в першому бою, в наступних змаганнях участі не брав і потай заздрив Віталику. Едика бісило, що цей тупуватий нездара, який ледве тягнувся на трійки в школі, від якого шарахались всі оточуючі і спілкувались з ним тільки тому, що був набли-женим до нього, до Едика Мармеладова, успішного у всьому і визнаного лідера серед однокласників і ровесників у дворі, випередив його в боксі. Едик затаїв злу образу, але заховав її глибоко в темному кутку своєї, вже не зовсім чистої, душі.
Обласні змагання проходили відразу по закінченні учбового року і хлопці готувались після змагань поїхати на море. Батько Едика влаштував їм путівки в молодіжний табір, щоб діти запам’ятали свої останні шкільні канікули. До обласного центру поїхали не тільки участники змагань, а і всі бажаючі члени секції. Хто просто повболівати за товаришів, хто набратись досвіду, спостерігаючи бої старших спортсменів. Едик теж поїхав. Всю дорогу він накручував Віталика, що той за всяку ціну повинен перемогти, наплювати на настанови тренера про обережність і дотримання правил, – агресія і ще раз агресія. Він повинен довести, що сила і натиск важливіші за все. Віталик за усталеною звичкою погоджувався і обіцяв саме так і зробити.
Суперником Віталика був спортсмен з досвідом, за плечима якого була не одна перемога, і атаки молодого, задерикуватого як півень хлопчака, він парирував без особливих зусиль, тримаючи його на дистанції. Він швидко визначив фізичну силу і агресивність початківця, то ж обрав тактику висна-ження противника. Два раунди Віталик безуспішно намагався затиснути противника в куток, чи хочаб притиснути до канатів, та той кожного разу в останній момент вислизав, при цьому встигаючи дістати Віталика по корпусу, а то і в голову.
– Не гарячкуй, – наставляв Віталика тренер перед третім раундом, – не насідай на нього, виманюй на себе і бий зліва на зустрічних, він трохи відводить руку праворуч, намагайся пробити прямо.
Коли Віталик, виконуючи настанови тренера, збавив натиск, суперник вирішив, що той нарешті втомився, і кинувся в атаку. Віталик, намагаючись пробити зутрічний зліва, теж кинувся вперед, та права його нога несподівано поїхала вперед і він опустися на ліве коліно, одночасно діставши несильного ковзаючого удару в голову. Суддя на рингу почав відлік, а Віталик швидко підхо-пившись, вигукував, що з ним все нормально і кидався в бійку. Суддя знову оголосив „Бокс”, і Віталик, забувши всі настанови тренера, кинувся на суперника. Ноги ковзали по рингу, він мало не падав, від чого шаленів ще більше і розмахуючи кулаками кидався на суперника. Рефері намагався зупинити бій, в залі свистіли й кричали, суддя заважав дістати противника і тоді оскаженілий хлопець відштовхнув його, а суперника вдарив ногою.
На ринг вискочили обидва тренери і ще хтось з адміністрації, Віталика згребли в оберемок і спустили з рингу. Ясна річ, що це була поразка, та ще й скандальна. В роздягальні панував загальний осуд дій Віталика, всі жалкували за втраченими очками, Едик заспокоював свого вірного ад’ютанта. Та промовляючи заспокійливі слова, внутрішньо радів, що цього разу у того не буде приводу для гордощів. То ж не даремно він крадькома змастив милом підошви Віталикового взуття, тепер не буде задирати носа, а піджавши вуха слухатимиться його, Едика.
Наступне тренування почалося із зборів, на яких обговорювали підсумки змагань, не оминули увагою і інцеденту, який був створений Віталиком. Члени секції одностайо осудили його поведінку, Віталик слухав, наливаючись червоним і з рештою перебив виступаючого.
– Не збираюсь вислуховувати ваші повчання! Давайте, хто мене поб’є, той повчатиме! Понавидумували правил, так не можна, того не можна! Давйте чесно, сила на силу, будь-кому пику начищу! – він вигукував свої репліки все більше скаженіючи, – ну що, слабо? Та пішли ви всі!..
Він вискочив з приміщення, грюкнувши дверима і вигляд його був страхітливий. Якби тоді Кін-Конга ще не вигадили, то Віталик міг би послужити гідним прообразом. Навіть Едик, що вийшов слідом, не відразу зважився підійти до нього.
– Ладно, заспокойся, все минеться.
– Так, тепер вже все минеться, – Віталик дістав сигарети, він палив уже не криючись, – більше ноги моєї там не буде.
– Та перестань, ну поговорили хлопці...
– Поговорили? Я посковзнувся! Чуєш? Посковзнувся, а він мені рахувати почав! Де справедливість? Де, я питаю?
– Да-а, – Едик почухав потилицю.
Далі йшли мовчки. „Бач, справедливості хоче, – розмірковував Едик, – а те що в табір молодіжний поїде, куди путівки тільки відмінникам та талантам дають, це справедливо? Тут у нього питань немає. Гуня! – почав злитись Едик”.
– А ти будеш тренуватись?
– Побачу. Ось з табору повернемось, а там видно буде, – відповів Едик, хоч сам знав твердо, що тренувань не покине.
– Ну ладно, бувай.
– Бувай. Збрайся в поїздку. Подумай, може щось треба?
– Та ні, дякаю. Все, бувай, – Віталик насупивсь і важким кроком попрямуав додому.
Біля калітки стояла Клава і ще здалеку помітла сина. Коли той підійшов ближче, Клава жахнулась. „Не дай Боже зустріти такого в глухому завулку, – подумала вона, та тут же схаменулась, – це ж мій синочок.”
– Щось сталось, котику мій?
– Не називай мене котиком! – сердито відгукнувся Віталик.
– Так що сталось? Тебе хтось скривдив? Ти тільки скажи, я його на шмаття порву...
– Нічого не сталось, – перервав її Віталик, – це мої справи. Приготуй краще сорочки в табір. І шорти треба купити як у Едика.
– Добре, добре, котику мій...
– Ти знову?
Час в таборі спливав швидко. Хлопці плавали, засмагали, нудились на лекцях і розважались на вечірніх дискотеках. Вони спочатку скрізь були разом з Едиком, той загравав з дівчатами і користувався успіхом, а от Віталик... Від нього шарахались, як від прокаженого, і з подивом дивились на Едика – „Навіщо він водиться з цим страховиськом, подібним до горили?” Жодна дівчина не погоджувалась з ним танцювати чи навіть розмовляти. Згодом він перестав ходити з Едиком на дискотеку, а проводив вечори на спортмайданчику, до сьомого поту вправяючись на брусах чи перекладині.
Та якось, за кілька днів до закінчення зміни, Едик завів вже відому пісню.
– Послухай, я тут чувіху одну клею, з нашого ж міста, та є фраярок, який весь час під ногами крутиться, треба б його пугнути.
– Пугнемо, які проблеми, – не вагаючись відповів Віталик.
Для нього це було не в новину. Майже з перших днів їхньої дружби на Віталика покладалось завдання залякувати неугодних Едку, а як залякування не вдавалось, то в хід пускались Віталикові кулаки, проти яких аргументів уже не було. Та цього разу було достатньо тільки наміру „побазарити” щоб хлопець зник з поля зору. Однак це не вирішило питання з Настею, бо помітивши, яким чином Едик усунув суперника, вона категорично відмовилась від подальшого спіл-кування. Так Едику і не вдалося жодного разу усамітнитись з нею десь на прибережних алеях, як він робив це з іншими, більш покладистими дівчатами. Але він не вважав, що все втрачено, адже дівчина встигла розповісти де живе і виявилось, що це зовсім не далеко від їхньої школи.
В їхньому десятому класі з’явилось поповнення – двоє хлопців і дівчина. Остання Едика не зацікавила, а от з хлопцями треба було вирішувати одразу, бо були вони немалого зросту, міцної статури і, схоже, непогано навчались, отже могли похитнути Едикові лідерські позиції. На першій же великій перерві він запропонував новачкам пройти у двір за школою. Там їх зустрів Віталик, мовчки простяг пачку „ВТ”, які здобував Едик через батька. Хлопці здивовано перезир-нулись, та взяли по сигареті, закурили.
– Ось він у нас в класі головний, – сказав Віталик без будь-якої дипломатії, киваючи в бік Едика.
– Ну і що? – запитав один з хлопців.
– Нічого. Просто, якщо хтось цього не розуміє, я додатково пояснюю всіма доступними мені засобами, ясно? – підвищив голос Віталик.
– Ясно, ясно, – відповіли в один голос хлопці.
– Що вам ясно? – перепитав тепер вже Едик.
– Ти в класі головний, – сказав один з хлопців.
– Так, ти головний, – повторив другий.
– Ну от і добре, що ви відразу все зрозуміли. Будете триматись мене, буде у вас все добре. Так, Віталику?
– Так, – посміхаючись відповів Віталик.
Від цієї посмішки мурашки побігли у хлопців по шкірі, та задзвенів дзвінок і всі рушили до школи.
В п’ятницю після уроків Едик запропонував новачкам піти до річки покататись на човнах. Хлопці не стали відмовлятись, тим більше, шо попереду вихідні, та і уроків ще задати багато не встигли. Взяли два човни, в одному Едик сів на весла, спустились нижче за течією, пристали до берега під розлогою вербою. І тут Едик підніс всім сюрприз, діставши з спортивнї сумки, з якою ходив до школи, пиво в металічних банках. Пиво було чешського виробництва і будо дивиною для їхнього міста. Кожен отримав по баночці і Едик жестом факіра продемонстрував, як банка відкривається. Не у всіх вийшло з першої спроби, та зрештою піниста рідина стала потрапляти кожному до рота.
Смоктали пиво непоспіхом, розтягуючи задоволення, курили запропоновані Едиком сига-рети, травили байки. Потім з Едикової сумки з’явилась пляшка портвейну і знову ніхто не відмовився. Пляшку пустили по колу, пили по-троху з горла, закусюючи тими ж сигаретами. Коли вино закінчилось, вирішили повертатись. Тепер на веслах сидів Віталик, а Едик керував процесом, подаючи гребцям обох човнів команди – „І-і раз, і-і два!”. Повернувши човни на причал, всією компанією рушили додому до Валерія, одного з новачків. У нього вдома була гітара і він умів на ній грати, тож розвага могла продовжитись.
Неподалік школи Едик звернув увагу на дівчину, що йшла протилежною стороною вулиці.
– Оп-па, а ну глянь, Віталику! Це ж Настя!
– Яка ще Настя? – не зрозумів Віталик.
– Як яка? Ота, з табору, пам’ятаєш?
– Ага. І що?
– Ну як, що? Ходім за нею!
Вся компанія додала ходу, намагаючись наздогнати дівчину. Настя порівнялась з аркою і, скрипнувши каліткою, увійшла в двір. Хлопці дружно повернули за нею і у дворі Едик гукнув до дівчини: „Почекай, красуне! Чого так поспішаєш?” Дівчина зупинилась, озирнулась. Компанія оточтла Настю, а Едик знову заговорив, посміхаючись: „Ну що ж ти така непривітна, старих знайомих не впізнаєш, чи що?”
– Впізнаю, – тихо сказала Настя.
– А чому непривітна? – усміхаючись питав Едик і намагався обняти дівчину.
Настя зробила крок назад, прикриваючись портфелем, а компанія сміючись наступала, притискаючи її до стіни. Настя злякано озиралась.
– Залиште її, – почулось неголосно від арки.
Проте вони почули і розвернулись на голос. Там стояв худорлявий хлопчина, схоже їх ровесник, і слова напевно належали йому, бо більше на подвір’ї нікого не було. Компанію це обурило і вони, залишивши Настю, рушили до хлопця.
– Що? Хто це тут нами командує? Тобі чого? – посипались на нього запитання, та ситуація від цього не мінялась.
– Залиште дівчину, – вже твердіше сказав хлопчина і зробив крок назустріч.
Одного з них він знав. Це був Едик Мармеладов, він відвідував секцію боксу і поводився найнахабніше.
– А то що? Ти хто такий, шибздик? – вони відверто глузували з нього на очах у Настюхи.
– Він Майстер спорту, – подала голос дівчина.
– Ух ти! Так може ти нас бити будеш? – наступав Едик.
Хлопчина зрозумів, що дійсно треба бити. Замахнувся і подався вперед, та Едик виявився спритнішим. Боксерські тренування і для нього не проходили марно. В усякому разі шахіста він переміг з двох ударів. А потім уже продовжив Віталик і двоє новачків. Едик відступив, а вони гемселили ногами лежаче тіло з тупою злісттю, мовчки, тільки дихали важко. Особливо старався Віталик. „Як він посмів, цей шибздик, проти кого голос підняв, та ще й замахнувся? Що ж, нехай тепер отримає зповна, буде знати своє місце.” – б’ючи по голові, як по м’ячу, встигав розмір-ковувати він.
На вереск Насті вони не зважали. Бійню перервав тільки чоловічий окрик з балкона: „Припиніть! Міліція, міліція!” Зграя вискочила на вулицю і, пробігши до перехрестя, зупинилась. Все було тихо, їх ніхто не переслідував. Пройшли разом ще квартал у напрямку школи, і там розійшлися. Про гітару ніхто вже не згадував.
У понеділок, зустрівшись в школі, вони тільки мовчки перезирнулись і про минулу подію не згадали ні єдиним словом. Так минув тиждень, та якось прямо серед урока Едика викликали до директора. Він зблід, та швидко опанував себе і більше нічим не видав хвилювання, навіть підморгнув Віталику, і пішов за секретаркою. В кабінеті директора сидів незнайомий чоловік з гострим поглядом, від якого Едик знову зблід. Директорка сказала чоловікові: „Ось, це той, хто Вам потрібен. – Дякую, ми можемо поговорити наодинці? – Звичайно”, – відповіла директорка і вийшла з кабінету.
А далі Едик переконався, що його здогад виявився вірним. Чоловік був з міліції. Він переконливо розповів про подію в Настіному дворі і попросив назвати тих, хто був з ним того вечора. Та Едик, як благородний лідер, сказав, що хлопців, які били того постраждалого, він ніколи раніше не бачив, що вони просто зайшли слідом за ним у двір і чому втрутились в бійку він не знає. Міліціонер попросив викласти все це на папері, забрав поясненя і пообіцявши, що вони ще зустрінуться, відпустив хлопця. Едик повернувся в клас, а на перерві дав знак Віталику забрати двох інших і вийти на задній двір школи.
– Слухайте, той хиляк, якого ви побили, лежить в лікарні в тяжкому стані. До мене приходив мент, та я сказав, що нікого з вас раніше не бачив і чому ви на нього накинулись не знаю, – сповістив він хлопцям.
– А як вони тебе знайшли? – поцікавивсь Вадим.
– Він сам мене назвав, відкілясь він мене знає, сам дивуюсь.
– А може ця діваха? – вставив Віталик, запалюючи сигарету.
– Не думаю, вона б і тебе назвала, адже в таборі ми разом були.
– Так, мабуть не вона, – замисливсь Віталик.
– А ось здається і вся компанія в зборі, – почувся несподівано чийсь голос і, озирнувшись, Едик побачив вже знайомого міліціонера в компанії класної керівнички. – Попрошу всіх за мною!
А потім їх усіх опізнав чоловік, який кричав з балкона. Виявилось, що він бачив все з самого початку. Тут Едик зрозумів, що той підтвердить Едикову невинність в завданні постраждалому тажких травм. Адже він стояв осторонь, коли били лежачого. І чоловік підтвердив особливу старан-ність Віталика.
Клава Гунько, як передовик виробництва, швидко пробилась до кабінету Мармеладова-старшого і зявила, що „якщо той не прикриє цієї справи, його синок сяде разом з іншими, вона постарається. Не ті часи – перестройка і демократизація, вона до Горбачова дійде. Де справедливість? Адже хлопці заради його синка старались”. Погроза подіяла, партійний чиновник натис на свої важілі і залагодив справу. Свідок доповнив свої свідчення наполяганням, що саме постраждалий напав на хлопців, а ті оборонялись. Тож, не зважаючи на перестройку, гласність і демократизацію, нових свідчень свідка вкупі з посадою секретаря міському партії, яку обіймав Мармеладов-старший, вистачило, щоб закрити справу. Клава, а з нею і хлопці, були задовлені тим, „де справедливість”, а постраждалому шахістові і його невгамовному тренеру в міліції порадили бути обачнішим, перш ніж кидатись у бійку.
Під впливом цих хвилюючих подій, стосунки в компанії спочатку охололи, а потім і взагалі біля Едика нікого не залишилось, крім Віталика. Той єдиний зберігав вірність своєму патрону, тоді як в цілому Едик позицію лідера класу втратив оста-точно. З боксерської секції його теж виставили і Едик став з нетерпінням чекати закінчення школи.
Проте час змінював життеві обставини, а вони в свою чергу змінювали людські інтереси. Так ставши студентом, Едик перейшов в середовище людей, серед яких не було місця для Віталика, вірніше Вєтала, як його звав останнім часом Едик. Бо Вєтал із своїм тотально трієчним атестатом ні про яке продовження навчання не міг навіть мріяти. Батько, що працював все життя в автобазі водієм, домовився з керівництвом, щоб сина взяли на роботу слюсарем і направили на вечірні курси в автошколу. Мовляв, творитимимо шоферську династію. Отже розійшлись життєві шляхи хлопців. Клава жалкувала, що не вдалось влаштувати синове життя при підтримці Мармеладових, та абсолютна нездатність до якихось наук не давала нінайменшої надії утримуватись в їх суспільному середовищі. Але скоро вона перестала так відверто жалкувати про розтавання з Мармеладовими.
Політичні зміни призвели до розпаду Союзу, утворення нових держав, а головне – до втрати влади Партією. Тепер Едик був сином майже звичайного громадянина. Майже, – тому, що тепер дехто наважувався ткнути пальцем: „ось синок бувшого комуняки номер один.” Та доводилось терпіти, потрібно було закінчити ВУЗ, щоб мати хоч якесь майбутнє. Тим часом пішов процес приватизації, і кому, як не партійним керівникам, було найкраще відомо де, що і як лежить, щоб найспритніше прибрати це до рук. Так Мармеладов-старший при підтримці жінчиного брата – підполковника міліції в обласному центрі, став власником мережі автозаправочних станцій в своєму місті.
Процедура привласненя пройшла тихо і майже непомітно, бо в країні майже не було бензину, АЗСки простоювали і бізнес цей здавався безперспективним. Та Мармеладов був людиною далекоглядною, він розумів, що з відкриттям ринків кількість автомобілів суттєво зростатиме, отже з’явиться і пальне, яке треба буде десь наливати в баки автівок. А поки що скромні прибутки дозволяли так-сяк зводити кінці з кінцями, утримувати звиклий життєвий рівень. Іноді вдавалось щось викроїти на модернізацію обладнання, придбати нові зарубіжні колонки. Це були вигідні інвестиції, бо красти на нових колонках персонал уже не міг, що суттєво позначалось на прибутках, та ще і давало економію на охороні. А ще батько чекав, коли син закінчить нарешті навчання, щоб залучити його до бізнесу, зробити його родинним.

* * *

Для Клавиної родини наступили важкі часи. Підприємства скорочували виробництво, звільняли людей. Докотилось безробіття і до неї. Після кількох місяців невиплати зарплати вона сама покинула роботу, не бажаючи „горбатитись невідомо за що”. Гунько ходив на роботу, та його старенький КАМАЗ більше стояв, чи то в ремонті, чи через відсутність вантажів, а Вєтал, отримавши водійські права, тинявся без діла. Клава намагалась провести родинну нараду, щоб визначитись, як жити далі, та постійно нетверезий чоловік виявився непридатним до наради, а син, що ніколи не мав самостійної думки через відсутність розуму і звичку до маминої диктатури, хоч і був тверезим, та тільки тупо дивився Клаві в рота, погоджуючись з її пропо-зиціями. Вона не витримала і нагримала на сина.
– Ну що ти все піддакуєш? Сам то ти чого хочеш? – сердито звернулась вона до сина.
– Женитись хочу.
– Ой горе на мою голову! – запричитала від несподіванки Клава, – на кому ж ти зібрався женитись?
– Та так, взагалі. Хочу, – задумливо відповів Вєтал.
– Так, щоб дурні думки тебе не мучили, їдемо в село до бабці, поки ще жива стара, може село щось розумне підкаже, – а сама замислилась, – „Кого ж це він собі вибрав?”
Клавина бабця доживала віку в селі одна, добре що свого часу колгосп провів газ і воду на подвір’я, бо інакше стара вже не дала б собі ради. Нещодавно колгосп розпаювали, щось там належало і бабці, та вона на тому не розумілась, а в хату ніхто нічого не приніс. Приїзд онуки з правнуком дав надію, що таки щось там можна отримати, хоч сама не скористається, так хай внукам дістанеться.
В сільраді Клаву знали, тому відразу вирішили пошвидше пояснити їй все про бабцін пай, земельний і майновий, щоб вона бува не влаштувала тут скандалу з міліцією і прокуратурою. Клава все вислухала, сказала, що подумає, як з тим бути. Потім зайшла на пошту, звонила комусь в місто, і після цих переговорів знову повернулась в сільраду. Які вже вона там застосувала аргументи, бо-зна, але в підсумку бабці в обмін на відмову від всіх пайових частин, включаючи орну землю, дістався трактор „Білорус”. Клава повідомила про це бабці і сказала, що треба йти до сільради, підписати документи. Бабця не пручалась, – треба, то треба. Не пройшло і тижня, як трактор був обміняний на старенького, але на ходу, „Москвича” і Вєтал, виконуючи мамине розпорядження, поповнив ряди нелегальних таксистів міста. Невідомо, чи була цим задоволена бабця, та Клава з Вєталом вважали, що все справедливо, бо інакше взагалі б ніхто нічого не отримав. Так що справедливість була там, де їй належало.
Таксування, яким зайнявся Вєтал стараннями матусі, не давало тих статків, до яких вони звикли під час роботи Гунька-старшого на КАМАЗі. Машина була старенька, вимагала частих ремонтів, клієнтів теж було не густо. А ще зовнішність самого водія... Якщо вдень ще так-сяк до нього сідали, хіба що самотні жінки відмовлялись, то вечірньої пори рідко який пасажир відважувався їхати, розгле-дівши Вєталову мармизу.
Несподівано замаячила перспектива, хоч і тимчасового, але полегшення. Вєталу прислали повістку з воєнкомату. Клава зраділа, що хоть якийсь час держава годуватиме її синочка. Слухи про дідівщину її не лякали. Вєтал сам будь кого до смерті налякає. Та медична комісія запідозрила у нього акромегалію, лікарі довго щось досліджували і зрештою визнали його не придатним для війскової служби. Клаву це страшенно обурило, і не тому що держава відмовилась годувати її сина. Вона не могла змиритись, що її міцний здорвань-синок виявився якимось неповноцінним, вимагала щоб його лікували, якщо він хворий. Та в лікуванні їй відмовили, щось пояснювали таке, чого Клава не могла зрозуміти, ходила по інстанціях, кричала „де справедливість?”, та Вєтал так і залишився вдома.
Сам Вєтал поставився до цього практично спокійно. Навіть потайки радів, не дуже йому хотілось в армію, де будуть ним командувати ні за що, ні про що. Так він і продовжував крутити баранку свого „Москвича”, коли вдавалось роздобути бензин, та знову почав заводити розмови про женітьбу. Клава, як могла, пояснювала, що зараз не час, що на весілля потрібні гроші, яких немає, бо всі заощадження в Ощадбанку перетворились в ніщо, а заробітки мізерні. Та і потім треба буде утримувати сім’ю, питається, на які кошти? Вєтал ніби погоджувався, а потім знову брався за своє. Врешті Клава здалась. І тут таки впевниласьсь, що нареченої у сина немає, що бажання оженитись чисто гіпотетичне. Клава замис-лилась і взялась підшукувати синові пару.
Та справа виявилась такою ж безнадійною, як і відправка в армію. Ледве вгледівши „жениха”, потенційні претиндентки зникали, навіть не привітавшись. Вєтал скаженів, Клава його заспо-коювала, але сама теж скаженіла, тільки прихо-вувала це від сина. Батько спостерігав їхні маневри не втручаючись, хоч і шкода було сина. „Не журіться, якось воно владнається,” – сказав він тільки одного разу і більше цієї теми не торкався. А Клава мучилась від несправедливості долі, згадуючи, як сама вийшла заміж. „Були б гроші, можна було б якусь спокусити, а так навіть касирка з станції, що була багато старша і мала дитину, навіть вона й розмовляти на стала, тільки покрутила біля лоба пальцем”, – згадувала Клава. Всі її спроби влаштувати синове особисте життя, так і зали-шались безрезультатними.
Життя тривало, закінчувалось чергове літо і Клавина бабця, що виховувала колись правнука, а потім ще й наділила його машиною, не доживши пару років до вікового ювілею, відійшла в інший світ. Після похорону зібрались односельці на поминки, поїли борщу, випили самогону за упокій бабціної душі, та й почали розходитись. Вєтал курив за копичкою сіна в городі, спостерігав, як розходяться сусіди. Хто вулицею, а хто через городи на другий куток села. Смеркалось. Ось Клава вийшла з хати, провожаючи жінок, що допомагали прибрати з столу. Пішла з ними до калітки, а одна попрощавшись у дворі, пішла через город.
Вєтал відступив за копичку, а коли жіночка проминула його, обхопив її рукою за талію, а другою затис рота і повалив за копицю. Він приготувався притиснути її, вимагати, щоб мовчала, але вона несподівано обм’якла і заплющила очі. Вєтал на мить розгубився, злякавшись, чи не задушив бува, та впевнившись, що вона дихає, кинувся реалізовувати свій намір.
Жіночка виявилась незайманою дівчиною, худенькою, майже кістлявою, та нічого не зупиняло зголоднілого хижака. Будь-як задовольнивши першу пристрасть він сів біля безвольного тіла, закурив. Потім, стурбований її мовчанням, поплескав жертву по щоках. Схоже, з переляку вона знепритомніла. Та ось відкрила очі, озирнулась, побачила біля себе чудовисько, побачила своє напівоголене тіло, підхопилась, прикрившись спід-ницею, зрозумівши, що сталося, впала на сіно і заридала. Вєтал докурив цигарку, нагнувся до неї.
– Перестань скіглити. Не ти перша, не ти остання. Колись все одно це мало статись. Як тебе звуть?
Але дівчина тільки безутішно ридала, нічого не відповідаючи.
– Як звуть, питаю? – Повторив Вєтал і стусонув її в бік.
– Ірина, – злякано крізь схлипування відповіла дівчина.
Він ліг на сіно і обхопивши її тоненьке тіло, притяг до себе.
– Не реви. Комусь скажеш, удушу двома пальцями, зрозуміла?
Ірина мовчала, тільки схлипувала.
– Зрозуміла, питаю? – повторив Вєтал і притис горло дівчини.
Вона захрипіла, намагаючись вирватись, та впевнившись в його силі, спробувала кивнути, на знак згоди.
– Ну от і добре. А тепер іди до мене, – він підсунув її до себе, закотив спідницю і навалився на дівчину.
Вона пробувала пручатись, та він затис їй рота і придушив до землі так, що не про який спротив не могло бути й мови. Невідомо скільки б він іще протримав дівчину, та у двір вийшла Клава, стала гукати сина спочатку біля воріт, потім пішла в бік городу.
– Ну все, тепер тихо мені. Пам’ятай, що тобі казав, – прошепотів їй грізно, піднявся, застібнув штани і пішов на зустріч матері.
– Ти де це пропав? – угледіла його Клава.
– Та задрімав там на сіні.
– Що ти! Так і застудитись не довго, сіно вогке після дощу, а ночі вже холодні, – Клава турботливо обняла сина за плечі, – ходім до хати.
Вранці вони повертались в місто, Клава щось говорила синові, та він був зайнятий однією думкою – чи заявть на нього Ірина, чи ні. Було схоже, що не заявила, бо ніхто до нього не прийшов, хоча з іншого боку – це ж село. Тут не так швидко все відбувається, як в місті. Але і в наступні дні все було спокійно. А в суботу Клава сказала, що треба їхати в село, подивитись город, та і з хатою треба щось вирішувати, бо за похороном ніколи було думати про ці справи. Батьки Клавині самі були вже в літах, і всі турботи про бабцін спадок поклали на дочку.
День пройшов у відвідинах сільради, переговорах з сусідами про догляд за хатою на час, поки знайдуть покупця, то ж надвечір Клава заявила сину, що повертатимуться в місто завтра, бо ще не встигла городини накопати, а вже сутеніє. Телевізор бабцін не працював і зайнятись було нічим. „Було б добре з Іриною в стіжку побу-рюкатись, та де її шукати?” – подумав Вєтал.
– Цікаво, а що тут молодь вечорами робить? – запитав він у Клави.
– Не знаю, як в будні, а у вихідні кіно в клубі і танці. Влітку на літньому майданчику за клубом, зимою в фоє, – поділилась знаннями Клава, – а тобі навіщо?
– Та нудно. Схожу подивлюся.
– Дивись, обережно там, бо самогону надудляться і дуріють.
– Не переймайся, мамо, все буде добре.
Вєтал ішов до клубу, намагаючись пригадати обличчя Ірини і раптом подумав: „А що як він її не впізнає, чи її там зовсім не буде?” Грав магнітофон, з динаміків неслось ритмічне бухкання. Купка молоді смикалась неподалік естради. Вєтал не поспішав заходити на танцмайданчик, залишаючись в затінку, спостерігав. Танцмайданчик наповнювася молоддю, всі вітались, всі знали одне одого. З’явилось і кілька молодих подружніх пар, що відрізнялись своєю поведінкою. Він розглядав дівчат, видивляючись Ірину, та з впевненістю сказати не міг, є вона тут чи ні. Щось нерозбірливо проговорив ведучій, заграла музика і майже всі заколивались в такт. Вєталу здалось, що біля проти-лежної стінки серед групи дівчат, танцює Ірина.
Намагаючись не привертати до себе уваги, він пройшов на майданчик, наблизився до тієї групи дівчат. Вони майже всі були худорляві, а обличчя Ірини він пам’ятав погано. Його помітили, в очах однієї з дівчат був переляк. „Вона”, – подумав Вєтал.
– Привіт, танцюєте? – промовив до всіх одразу.
– Танцюємо, а що? – відізвалась одна з дівчат.
Ірина зупинилась першою і злякано дивилась на нього. Дівчата теж перестали танцювати. Вєтал підійшов впритул до Ірини, взяв її за руку. Дівчина злегка сіпнула руку, але він втримав, дивився їй в очі. „Вона нікому не сказала,” – впевнено подумав він. Знову заграла музика.
– Ну так ви танцюєте? – запитала одна з дівчат з подивом в очах і голосі.
– Ні, – коротко відповів Вєтал. – Ходім звідци, – тримаючи Ірину за руку, повів її до виходу.
– Глянь, яку горилу Ірка відхопила, – почули вони за спиною вже майже в дверях.
Вєтал розвернувся. Позаду була купка парубків і хто з них сказав почуту фразу, було невідомо. Він пробіг очима по обличчях, погляд одного з хлопців видався йому зухвалим і Вєтал мовчки різко вдарив його в обличчя. Парубок, як підкошений, осів на підлогу. Хтось коротко крикнув і запала тиша. Вєтал розвернувся, знову взяв Ірину за руку, і вони вийшли з клубу. Мовчки дійшли до бабціного двору, пройшли повз хату на город, зупинились біля тєї ж копички. Він притяг Ірину до себе, намагаючись поцілувати. Вона зробила спробу вивільнитись.
– Чого ти? – невдоволен запитав Вєтал.
– Я не хочу.
– Зате я хочу, зрозуміла? – обхопив її стан, підняв трохи над землею і майже жбурнув на сіно.
Ірина була безсила проти нього, до того ж страх перед цим чудовиськом майже паралізував її і вона не мала сили, не те щоб боротись, навіть голосу подати не могла. Коли він втомлено зкотився з неї і закурив, Ірина підхопилась, трохи оправила на собі одяг і зробила крок від копиці.
– Ти куди? – невдоволено запитав Вєтал
– Додому.
– Почекай, проведу тебе.
– Не треба, тут недалеко.
– Почекай, сказав! Ти чого така не слухняна?
Дівчина мовчала, але відійти не наважувалась. Вєтал кинув недопалок, піднявся, застібнув штани, обтрусив сіно.
– Так чого не слухняна, питаю?
– Ну чому ж. Я стою, чекаю, – тихо промовила дівчина.
– Оце інша справа, будеш слухняна – все буде добре, – знову взяв її за руку, – ну веди, показуй де живеш.
Так мовчки через городи вони вийшли на сусідню вулицю, минули кілька хат, підійшли до Ірининого подвір’я. Їй не хотілось, щоб він дізнався де вона живе, але обдурити його вона теж не насмілилась. Тому зупинилась біля своєї калітки, молячись тільки, щоб мама бува не побачила їх.
– Ну все, я піду, – сказала тихо і зробила спробу вивільнити руку, що ніби лещатами утримував він всю дорогу.
– Я приїду наступної суботи. Приходь увечорі прямо в хату до бабці, а в клуб не ходи. Зрозуміла?
– Так, – відповіла тихо.
– От тепер іди, – він розвернув її, ляснув долонею-лопатою нижче спини, засміявся, – іди, добраніч.
Наступної суботи він чекав Ірину в бабціній хаті і та прийшла, покірно і слухняно виконала всі його примхи, після чого Вєтал провів її додому, а вранці накопавши городини, поїхав у місто. Так продовжувалось всю осінь, і вже Ірина залишалась до ранку з Вєталом, не поспішаючи увечорі додому. Їй самій почав подобатись цей секс, її ніби заворожувала ця тваринна сила з якою він кожного разу оволодівава нею і був невтомним та бадьорим. „Баунті” – приходило їй на думку слово з телевізійної реклами. Він не був ласкавим, але Ірина не знала іншого. Про кохання, звичайно, не йшлося, але вона отримувала задоволення і це її влаштовувало. Вона засвоїла, що йому не можна перечити, була покірною і слухняною, а він не кривдив її, навіть по-своєму дбав, привозячи з міста солодощі. Та настав момент, коли Ірина зрозуміла, що вагітна. Сказала йому при наступній зустрічі. Новина справила на нього приголомшуючий ефект. Вєтал мовчав з пів години, потім, навіть не згадавши про секс, зібрався і проти ночі поїхав в місто.
Клава відразу зрозуміла, що щось трапилось, бо син виглядав сумним, незвикло заклопотаним і роздратованим. За два дні вона все-таки дізналась в чому справа і зраділа.
– Ти ж хотів женитись, ну ось і женись, – заявила вона сину.
– А жити за що? Дитині всього скільки треба, та і її годувати, одягати. Роботи в місті їй нема ніякої та і не вміє вона нічого.
– А я тобі що казала? Ти мене слухав? Головою треба думати, а не женилкою!
– От тепер ще ти мені скажи, що я дурень. І так всі горилою дражнять, і мій син горилою буде? Ти цього хочеш?
– Заспокойся, – Клава опановувала себе і заспокоювала сина, – може вона погодиться аборт зробити? Поговори з нею спокійно.
Але Ірина в цьому питанні виявилась непохитною і заявила, що він може не женитись, вона наполягати не буде. Залишиться в селі і якось виростить дитину. Вєтал подумав і вирішив, що хай так і буде, але тепер проти була Клава. Вона зрозуміла, що другого такого шансу її „красеню” доля може не подарувати і треба якось залагоджувати цю ситуацію, а дитя, яке буде, таке й буде. Батьки-пенсіонери погодились поселити поки-що молодят із собою, і немовля доглянуть при потребі, ну а з роботою якось владнається. Стали готуватись до весілля.




* * *

Студентські роки Едика були важчими від шкільних. І причин тому було кілька. По-перше, саме ВУЗівське навчання незрівнянно складніше, вимоги вищі, а батечко вже не при владі. По-друге, відмінним шкільним оцінкам Едика ціна виявилась не висока, бо реальним знанням вони не відповідали і це теж утруднювало подальше навчання. А ще збільшились потреби, та не збільшились можливості. Батько фінасував його потреби дуже дозовано і Едик постійно відчував брак грошей, що гнітило його найбільше ніж усі інші неприємності.
Якось на канікулах, після третього курсу, на одній з батькових заправок, зустрів Вадима, свого однокласника з яким колись вляпався в халепу з тим убогим шахістом. Вадим заїхав заправити „Ладу”. Машина була без номерів і це було незвично. Та Вадим пояснив, що щойно пригнав її з Німеччини, буде продавати, тому поки-що не реєструє. Розговорились і вияснилось, що Вадим уже кілька разів приганяв різні машини з Європи, що це непоганий бізнес, в усякому разі на власного „Фіата” він вже заробив, і збирається придбати квартиру в обласному центрі. Едик остовпів. „Оце так! Тихоня-Вадим так розвертається, а він, Едик Мармеладов, багаторічний лідер шкільної і дворової компаній перебивається на батькових подачках! Неподобство!” – сам собі дорікав студент.
– Послухай, а як би встряти в цю справу? – запитав прямо свого давнього приятеля Едик.
– Дві основні умови: – наявність водійських прав і закордонного паспорта, ну і ще гроші на покупку автівки в Європі, дві-три тисячі доларів. Потім ще питання візи, якщо Німеччина чи Нідерланди, але можна почати і з пост-соціалістичних країн, це простіше, тільки хорошу західну машину там дешево купити важче, але і на „Жигулях” можна сто відсотків підняти, – поді-лився досвідом Вадим. – До речі, Валерка теж в цій справі, кілька разів разом ганяли.
– Ну от, друзі назавається, нема щоб справу запрпонувати бідному студенту, – напів жартома дорікнув Едик.
– Не такому вже й бідному, – натякнув на АЗСку Вадим.
– Так тут батько править, мені тільки дріб’язок достається. Хочеться власної справи, щоб не залежати від старого. Слухай, я повирішую ті умови, які ти назвав, і спробую з вами, лади?
– Вирішуй. Тільки попереджаю одразу, справа ця не мед. Буває, що і відбиватись приходиться, і відкуплятись. Рекет не дрімає, чув мабуть.
– Та чув, але ж ми разом будемо, справимось.
Вони обмінялись телефонами і попрощались. Едик тут же кинувся до батька, поділитись новими планами. Той вислухав, запитав: „А як же навчання?” Едик пояснив, що з навчанням не буде жодних проблем, четвертий курс дає вже можливість вільного відвідування лекцій, правда стипендію знімають, та це дріб’язок у порівнянні з заробітком.
– А що ти від мене хочеш? – продовжив Мармеладов-старший.
– Допоможи паспорт пошвидше зробити, права, ну і гроші на розкрутку. Прокручу – поверну.
– Права купувати не раджу, краще реально курси пройти, всеодно паспорт швидше не зроблять, зараз з цим дуже складно. А грошей скільки потрібно?
– Кажуть дві-три тисячі.
– Не слабо, присвиснув Мармеладов-старший.
– Так і підйом стовідсотковий.
– Не діли журавля в небі.
Та все ж Едик умовив батька і вже наступного тижня почав відвідувати автошколу. Йому все-таки вдалося влаштуватись в групу, яка вже через місяць отримуватиме права. Головне опанувати управління автівкою і Едик платив додатково за уроки практичного водіння, щоб бути готовим не тільки до іспитів, а й до майбутніх поїздок за кордон. Батько паралельно займався оформленням його паспорта. Подзвонив Вадим, сказав, що вже продав ту „Ладу”, Валерка теж прокрутився і що вони збираються найближчим часом їхати знову. Едик дуже нервував, що не може їхати з хлопцями, та Вадим заспокоїв, пообіцявши, що наступного разу, обов’язково візьмуть його з собою. Звичайно, якщо він буде готовий. Та минуло ще майже два місяці, поки він зміг повністтю підготуватись. Хлопці за цей час встигли ще раз побувати в Угорщині.
Та ось настав бажаний день поїздки. Їхали до Польщі. Власне, хлопці могли їхати і до Німеччини, їм вчергове відкрили візи, та вирішили обкатати Едика на Польщі, а там, як розживеться візою, то поїде з ними далі. Доїхали аж до Гожува, під німецьким кордоном, взяли: Вадим – „Мерса”, Валерій – „Ауді”, а Едику виторгували „Опель-Кадет”, так як грошей у нього було обмаль, батько виділив тільки дві з половиною тисячі. Встигли повернутись по сухій погоді, без морозу і снігу, але втомився Едик ненажарт.
Тепер він добре зрозумів, що гроші з неба не падають. Сама по-собі робота водія на таку відстань чого варта, та ще плюс до того кількаденне стояння в черзі на кордоні, ночівлі в машині, ні душу, ні туалету, ні нормального харчування. А чого варте вимотування нервів на митниці з висмоктування грошей за кожен папіпець, за кожен підпис, за кожну печатку. Та і це ще не все. Попереду реалізація придбаного заліза. Одним словом, рожевий туман розвіявся остаточно. Але отрмавши все ж таки очікувані гроші, відпочивши після продажу машини та профільтрувавши враження і придбаний досвід, Едик вирішив продовжити цю справу, бо заробити такі гроші в інший спосіб трудно навіть за рік, а тут менше місяця.
От тільки тратити прибуток він зараз не міг, бо довелось, як обіцяв, повернути батькові позичені гроші, тож треба було приберегти свої на наступну покупку. В наступну поїздку вирушили до Угорщини, звідки пригнали майже нові „Лади”. Повертатись довелось вже через засніжені Карпати, де Валерці не пощастило – зачепив вантажівку на слизькій дорозі, доведеться ще ремонтом займатись перед продажем. На цій поїздці заробили менше і вирішили зробити паузу на зиму, щоб не ризикувати на слизьких дорогах, та і стояти кілька діб на кордоні холдно. Тим більше, що Вадим мав захищати диплом в автотехнікумі да вчився заочно. Едик же мав шанс тим часом оформити візу до Німеччини.
Коли зійшов сніг, зібрались їхати, Едику знову довелось позичати грошей у батька, бо за зиму витратив більше ніж можна було. Трудно втриматись, коли гроші „ляшку печуть”. За бізнесом ледве не завалив літню сесію, та різними способами повирішувавши питання (безгрошів’я викладачів значно полегшувало справу), перейшов на останній курс. Бізнес хлопців давав непогані прибутки, всі вже мали більш-менш пристойні іномарки, одяглись в фірмений одяг. Вадим захистив диплом, придбав квартиру в обласному центрі і збирався одружуватись, та поселитись там з молодою дружиною, бо вона вчилась там ще тільки на другому курсі.
– Ти що, все життя збираєшся старі машини з Заходу ганяти? – запитав якось батько у Едика, коли той збирався в чергове турне.
– Напевно ні, але зараз це для мене найприйнятніший спосіб заробітку. Накопичу капітал, чимось іншим займусь.
– І багато вже накопичив?
– Не настільки, щоб вважати це капіталом. А ти чому розпитуєш?
– Та є можливість придбати кілька АЗСок в області. Моїх грошей вистачить тільки на придбання, але їх треба повністтю переоснащувати, а це чималі гроші.
– Ти бізнес-план вже прикинув, чи так, абстрактно мрієш?
– Ого, ти я бачу економічні науки не дарма вивчаєш. Звичайно є конкретні розрахунки.
– Науки тут нідочого, це скоріше практика. Можна глянути ці папери?
Продивившись розрахунки і порахувавши щось на калькуляторі, сказав батькові: „Зможу ввійти в цей проект не раніше, як через рік, та і то за умови, що все збережеться як є.”
– А що, може щось змінитись?
– Кожного разу щось міняється, двох поїздок однакових не буває. Ти що сам не бачиш, що в країні діється?
– Да, за нашої влади роками нічого не змінювалось, по всій країні одна ціна була, від Владивостока до Львова, – розпалювався Мармеладов.
– Ладно, покинь цю пропаганду, батьку. За вашої влади не тільки я, а й ти, власної машини не мав, навіть „Жигулів”.
– За те мав службову „Волгу”, – парирував Мармеладов.
– Так то ти, а хлопці, такі як мої однокласники? Так що давай припинимо ці балачки, і будемо жити сьогоднішнім днем.
– Да-а, бачу бізнес швидко зробив тебе дорослим. Не чекав.
І знову закрутилась карусель поїздок, покупок, продажів, доріг, черг, митниць, поборів і підрахунків прибутків. Побували в Німеччині, та більше ганяли машини з Гожува, домовившись з нашими ж емігрантами в Німеччині, щоб ті до відповідного дня підганяли потрібні машини. Приганяли вже під конкретні замовлення. Це позбавляло ризику при продажі, та і обортні кошти економились, бо можна було взяти аванс від замов-ника. Справи йшли навіть краще, ніж планував Едик, і вже на осінь у нього майже повністю зібрався капітал, необхідний для вступу в батьків бізнес.
Мармеладов-старший завершив переговори про придбання трьох АЗС в обласному центрі і приступив до оформлення угоди. Тож звістка про те, що син готовий фінансувати переобладнання станцій дуже його порадувала і він вже мріяв, як наступної весни запрацюють нові паливні станції з його емблемою. Але все хороше має властивість закінчуватись.
З наближенням осені наближася момент, коли Вадим стане батьком і це круто змінило його ставлення щодо участі в груповому бізнесі. Перебравшись до обласного центру, він вже не бажав ризикованих поїздок, і розлук з дружиною, а тим більше з малюком, який мав ось-ось наро-дитись. Скориставшись тим, що дехто з авто-власників в нових економічних умовах був не в змозі утримувати свої автівки, продавали свої машини, а за ними і гаражі, він придбав два бокси в одному з гаражних кооперативів, де розмістив магазин автозапчастин і ремонтну майстерню. Тепер його бізнес хоч і був прив’язаний до машин, але набув іншого спрямування ніскільки не втра-тивши в прибутковості.
Едик з Валерієм залишились удвох, продов-жували діяти в тому ж напрямку, тільки тепер додалася іще й співпраця з Вадимом в постачанні запчастин для іномарок. Тут були свої особливості і труднощі, та хлопці швидко знайшли спосіб підвищення прибутковості цього бізнесу, налаго-дивши зв’язки з власниками так званих „зломів” у Польщі. Там можна було придбати вживані діталі для будь-якої автівки за мізерну ціну. Тож хлопці були задоволені. Розширювальсь знайомства, зростали апетити. Едик виділив батькові необхідні для переоснащення новопридбаних АЗСок гроші і готувася отримувати прибутки з нового джерела. А також втілив свою заповіту мрію – придбав „бумера” – BMW сьомої серії.
Покупка ця сутево спустошила його гаманець, але пропустити таку привабливу пропозицію він не міг. Машину продавав в Польщі заїзжий німець, який продувся в казино і терміново потребував грошей готівкою. Ті ж знайомі емігранти, з якими співпрацював Едик, і познайомили їх. Едик радів оказії доки на митниці не виникли проблеми з розмитненням. Викликали підозру номери кузова, тож довелось іще сутево потратись, щоб ця підозра відпала. Потім подібна ситуація виникла при реєстрації в ДАЇ і теж знадобилось жирно змазати, щоб „зізковзнути” з гачка, навіть підтримка маминого брата, що був уже полковником, мало допомогла. До того ж залишалась потенційна проблема на майбутнє. В кінцевому підсумку Едик зрозумів, що зклеїв дурня з цією покупкою, та що зроблено – те зроблено, єдиною втіхою залишались заздрісні погляди на молодого успішного бізнесмена за кермом дорогої „тачки”. Особливо приємно було під’їхати до інституту, де через заборгованості по заліках він був змушений взяти академічну відпустку, що відтермінувало отри-мання диплома ще на рік. Це в певній мірі псувало настрій, але бізнес був важливішим.
Окрім того Едика останнім часом турбувала поведінка Валерія, який в проміжках між поїздками просажував зароблене в казино і ресторанах, чим ставив під загрозу існування їхнього тандему. Едик навіть почав пошуки іншого партнера, та поки-що нікого надійного не було, а розмови з Валерієм, крім обіцянок взятись за розум, нічого не давали. Та і обіцянки тримались не більше двох-трьох днів. Та Едик не здавався. Надто помітними за два роки були зміни в його матеріальному стані, щоб згортати налагоджений бізнес.
Поміркувавши і зваживши всі обставини, він запропонував Валерію вступити в долю в паливному бізнесі, але за умови, що той припинить транжирити зароблене і збере відповідну суму. Ця пропозиція позитивно вплинула на партнера і тепер він працював заради нової перспективи з надією невдовзі відмовитись від перепродажу старих автівок і зайнятись спокійнішою справою. Та не так сталось, як планувалось.
Під час чергової поїздки за машинами, Валерій, намагаючись швидше поправити свої фінансові справи, придбав відразу дві автівки. Для перегону найняв за останні гроші поляка, але той погодився за такі гроші їхати тільки до кордону. Повстала проблема, як діяти далі.
– А що як я з однією автівкою виїду, залишу її в Ковелі, а ти поки-що почекаєш на мене в Хелмі, я повернусь і тоді поїдемо разом? – запитав Валерій Едика.
– А що далі?
– Ну як, що? Пригонимо ці додому, а потім я змотаюсь в Ковель і заберу там „тачку”.
– Небезпечно їхати самому, – засумнівавсь Едик.
– Ну до Ковеля все нормально, а потім візьму з собою когось покататись.
– Ну що ж, твоя справа. Ризиковано, але...
– Ото ж бо і є, що але, – зітхнув Валерій, – доведеться так і зробити.
Тож Едик залишивсь з двома автівками в прикордонному Хелмі чекати повернення Валерія. Фортуна сприяла хлопцям, черги на кордоні не було, і менше ніж за дві доби Валерій повернувся. Тепер вже разом вони без пригод добрались додому, об’єднавшись з двома ще такими ж з сусідньої області. Здали машини замовникам і Валерій вирушив до Ковеля, забирати залишену там „Ауді”. Кого він взяв в напарники Едик не знав.
Минув тиждень. Валерій не повертався і не надсилав ніяких відомостей. Едик почав хвилю-ватись, його ненажарт стурбувала відсутність приятеля. Але щось дізнатись не було ніякої можливості і він звернувся за допомогою до дядька, міліційного полковника, щоб той, застосувавши свої можливості, здійснив пошук пропавшого приятеля. Дядько детально розпитав про наміри, маршрут, прикмети і пообіцяв допомогти. А через кілька днів сповістив, що у Володимирецьку районну лікарню в Рівненській області потрапив невідомий, прикмети якого співпадають з тими, що назвав Едик. Хлопець мав тяжкі травми, завдані невідомими особами і, незважаючи на надану допомогу, знаходиться в комі.
Отримавши таку інформацію, Едик розгу-бився. Щось підказувало йому, що це Валерій. „І що тепер робити? Повідомляти батькам, чи ні? Адже вони хвилюються не менше від нього. А якщо це не Валерій? Тоді де він, чому мовчить?” – всі ці питання крутились в голові Едика і відповіді на них не було. Зрештою він вирішив все-таки поділитись з Валерійовими батьками інформацією, отриманою від дядька. Стурбованих батьків принесена новина наполохала ще більше і батько вирішив негайно їхати в ту лікарню. Едик поїхав з ним.
Це таки дійсно був Валерій. Голова його була покрита бинтами, обличчя мало числені ушкодженя, але вони впізнали хлопця з першого погляду. Валерій так і не прийшов до свідомості, тому спілкування з ним виключалось. Тож поговоривши з лікарем, батько з Едиком відпра-вились до міліції. Там їм сказали, що Валерія знайшли на узбіччі путівця, неподалік траси, селяни, що їхали бричкою і помітили його в кущах, край дороги. Тлопець був непритомний, і його прийняли за мертвого, викликали міліцію, а вже міліціонери встановили, що хлопець живий і викликали швидку допомогу. Що з ним сталось, досі невідомо. Ясно тільки одне – травми результат побиття. Пощастило, що пролежав недовго, бо до ранку міг і замерзнути, вночі температура опускалась майже до нуля. Порушено карну справу, та доведеться чекати, поки опритомніє постраж-далий, бо без його показів зачепитись немає за що.
Едик повернувся додому, а батько залишився у Володимирці з сином. Повернулись вони аж після Різдва. Валерій виглядав змарнілим, на лобі і вилиці були свіжі шрами, в очах не було жодної ознаки того вогню, що горів у них до поїздки. Як не крути, а оминути розмову про те, що сталося, не вдасться, тож Валерій сам почав розповідати, не чекаючи розпитувань.
Виявляється, він поїхав за машиною до Ковеля один. Коли забирав машину із стоянки, до нього підійшла молодичка і запитала, чи не доїде з ним до Коростеня. Молодичка була симпатична, на дорожну повію не схожа але характер демон-струвала веселий, відразу пригостила домашніми пиріжками, тож він не вагаючись погодився. В дорозі весь час розповідала всякі історії, що траплялися з нею та її знайомими в лісах під час збору грибів і ягод. Така собі лісова Мавка. Коли проїхали Сарни, попросила з’їхати на путівець, щоб забрати у знайомих мішечок із запасом сушених грибів, які мусила відвезти до Коростеня родичам. Відїхали від траси з півкілометра і вперлися в лежачу на дорозі березу. Путівець був вузенький, об’їхати березу було неможливо і він вирішив прибрати дерево з дороги. Ну а далі, як у кіно. Миттєво з’явились троє міцних парубків, зажадали ключі від машини і документи. Спроба захиститись закінчилась відомо чим, мабуть вижив дивом, бо заховали його в кущах, як труп. Тепер міліція шукає нападників і машину.
– Що думаєш далі робити? – поцікавився у приятеля Едик.
– Продам машину і буду роботу шукати.
– Яку роботу? А наша справа? – Едик занервував, розуміючи, що може реально залишитись один.
– Розумієш, я не в тому стані, щоб машини ганяти. І взагалі...
– Я розумію, треба ще підлікуватись. Може яка допомага потрібна?
– Та ні, дякую. Просто я не зможу тепер... Не зможу там їздити, – Валерій відвернувся. – Краще поговори з батьком, може візьме мене на заправку.
– Поговорю, звичайно. Тільки за умови, що не ставитимеш хреста на нашій справі. Попрацюєш на заправці, оклигаєш, а по весні продовжимо. Домовились?
– Хай так. Може ти й правий, – погодився Валерій.
Відповідь приятеля трохи заспокоїла Едика, та остаточно занепокоєння не розвіяла. Залишалось покладатись на час, що як водиться, все розставляє по своїх місцях. Валерій почав працювати на заправці і Едик часто вечорами заїжджав саме до неї заправитись, хоч насправді кожного разу бажав побачити, що приятель вже прийшов в норму. Але той все ще виглядав кволим і пригніченим.
Приїхавши вчергове, Едик не зміг відразу під’їхати до колонки, бо проїзд загородив якийсь пошарпаний Москвич, що стояв на проїзді, а водій порпався під капотом. Едик невдоволено посиг-налив, та той не реагував. „Ще цього не вистачало, на власну заправку заїхати не можу, – сам до себе проговорив він і ще раз натиснув на сигнал. – Що ж це там за нахаба?”. А нахаба визирнув з під капота і пішов до „бумера”. В світлі ліхтарів не було видно обличчя, та постать не віщувала нічого доброго і Едик вже пожалкував, що був таким нетерплячим. Та раптом йому здалось щось знайоме в цій горилоподібній фігурі, а ще через пару кроків він все зрозумів і відкрив дверцята.
– Вєтал, ти що тут рух перекриваєш? – бадьоро звернувся до постаті, що продовжувала загрозливо насуватись.
Постать зробила ще пару кроків і нерішуче зупинилась.
– Едька, Мармелад, ти? – почув знайомий голос Едик.
– Та я, звичайно я! А ти що це тут робиш? – він вийшов з „бумера”, поручкались. – Твоя колимага? – кивком показав на Москвича.
– Моя, хай би їй трясця. Заглох і нічого вдіяти не можу.
– Хочеш скажу, що треба зробити? – усміхаючись запитав Едик.
– Боюсь не допоможе. Я вже їй що тільки не робив.
– Нову машину треба! – засміявся весело.
– Ага! Це добра порада, тільки не для мене, – зітхнув Вєтал.
– Що, так погано?
– Та ні, жити можна. Тільки от не до нової тачки зараз.
– Слухай, кидай ти свій металобрухт, поїдемо десь накатимо грам по двісті, поговоримо. Скільки ж ми не бачились? – Едик хлопав Вєтала по плечу, демонструючи радість від зустрічі, а сам уже обмірковував, як використати цього дуролома в своїй справі. – Я зараз скажу хлопцям, вони закотять за будку твою залізяку, потім забереш.
Вони сиділи в кав’ярні поряд з Едиковим будинком. Вєтал розповів, як майже випадково став власником Москвича і тепер „бомбить” по-троху вечорами. „На життя вистачає, але не більше. Бо матінка змусила оженитись на сільській дівулі, якій якось задрав спідницю на нетверезу голову. От тепер живуть в дідовій домівці, дід минулого літа помер, а бабця допомагає Ірці сина доглядать. Сину вже скоро рік виповнюється. Треба десь Ірку на роботу влаштовувати, хай теж якусь копійку в дім приносить, все ж легше буде”, – ділився він своїми проблемами.
Едик слухав Вєтала і розумів, що це саме те, що йому потібно. Не розбещений грошима, з водійським досвідом і звиклий виконувати його волю, Вєтал як найкраще підходив для його справи. З таким напарником і питання безпеки буде вирішено, і прибуток збільшиться, бо він працюватиме за винагороду, а не буде в долі. Едик мав всі підстави наспраді радіти їхній зустрічі і він, не відкладаючи в довгу скриню, почав малювати Вєталу нову перспективу.
– Їдемо до Польщі, я купую дві тачки. Одну гоню я, другу ти. За поїздку матимеш півтони баксів. Світ побачиш і заробиш. Влаштовує?
– Щось дуже жирно, – в нетверезій голові Вєтала не все складолось докупи, породжуючи сумніви.
– Робота того варта, не думай, що я просто так гроші розкидаю. Але це тобі пропоную, бо ти перевірений друг, будь-кому іншому такого не запропоную, – підсолоджував пропозицію Едик.
– Треба порадитись, подумати, – алкоголь завжди будив у нього почуття гідності і зараз Вєтал не збирався так легко піддаватися.
– Добре, подумай. Тільки не довго – справа не чекатиме. Ось моя візитка, дзвони завтра.
Вєтал повернувся додому без машини і напідпитку. Крім Ірини, його зустріла і Клава, що часто вечорами заходила побавити внука, який, правда, завжди плакав у баби Клави. Ірина вважала що малий Сашко просто лякався баби, що щедро наділила своєю „вродою” і власного сина. А от внук був схожий на Ірину і попервах це дратувало Клаву, та згодом вона змирилась і головним аргументом стало, що внукові не доведется терпіти насмішок, які перетерпів через зовнішність її Віталик. Навіть на роботу ніхто не бере, з першого ж погляду відмовляють. „Нема справедливості”, – зітхала Клава.
Новина, яку сповістив син, викликала у Клави справжнє захоплення. По-перше вона зраділа, що знову відновлюється зв’язок з Мармеладовим. Ну і перспектива гарного заробітку теж надихала. Тож від Вєталових сумнівів Клава не залишила і сліду. Ірина теж була задоволена новою перспективою. Звичайно добре, коли збільшаться чоловікові заробітки і не тільки тому, що поліпшиться добробут. Вона бачила, як через нестачу грошей нервувався Вєтал і своє невдоволення часто виміщав на ній. Але вона пробачала йому все за ті задоволення, які отримувала в ліжку – коханцем він був невтомним. Тільки один мінус існував в цьому задоволенні – вона не могла відкрити очі під час сексу, бо відразу все зникало і жах та огида заполоняли її тіло і душу. А ще поступово з цього почуття почала формуватись ненависть до всіх більш-менш симпатичних чоловіків. І вона привчила себе робити це з закритими очима, а Вєталу було байдуже.
Отримавши позитивну відповідь на свою пропозицію, Едик в першу чергу зайнявся оформленням закордонного паспорта для Вєтала, використовуючи свої вже добре натоптані стежки. Паспортистка, глянувши на фото, усміхнулась, „Ви що, зоопарк оформляєте на виїзд? Ну й мармиза”.
– Що поробиш, – зітхнув Едик. – Іноді доводиться й таких терпіти заради інтересів справи.
– Співчуваю. Вам як, терміново?
– Звичайно. Інакше чого б я турбував вас, – Едик усміхнувся і підклав під папери конверта.
– Тоді через тиждень нехай приходить, – конверт непомітно сковзнув у шухляду стола.
Тепер, в компанії Вєтала, Едик став зовсім непомітним. Вся увага оточуючих падала на його супутника і Едик ще не знав, як до цього ставитись, добре це чи погано. В усякому разі на справу це поки-що не впливало. Зателефонувавши в Німеч-чину своїм постачальникам, він зробив замовлення, отримав повідомлення про термін приїзду до Гожува, отримав замовлені автівки і тепер вони наближались до кордону. Перед в’їздом на прикордонний перехід була невеличка черга і Едик ще раз проінструктував Вєтала, як поводитись з митниками та порадив взагалі більше мовчати, надавши можливість йому самому залагоджувати всі справи. Тут у Едика теж були зав’язані деякі знайомства, що полегшували йому залагодження справ, як на польскій, так і на українській митниці.
Вєтал трохи нервував, та покладався на Едика, і все дійсно пройшло як по-маслу. Вже через кілька годин вони взяли курс до рідного міста. Управління іномаркою приносило Вєталу купу задоволень і він взагалі вважав, що це була розвага, а не робота. Та коли приїхали додому, він натякнув Едику, що хоче отримати обіцяні гроші.
– Ну, ось продам машини, тоді і заплачу тобі, – пояснив Едик.
– Е ні, друже! Ми так не домовлялись. Я вже місяць біля тебе, не заробляв жодної копійки, а тепер ти знову пропонуєш мені чекати? – і так стис Едику плече, що тому довелось відразу погодитись заплатити гроші вже зараз. А ще подумав, що варто подбати, щоб Валерій швидше повертався до справи.
– Ну, вибач. Я не думав, що ти в такій скруті. Зараз винесу, почекай.
Чекати довелось не довго. Хвилин за десять Едик повернувся і подав конверт. Вєтал зазирнув в середину, дістав купюри, порахував. Вийшло триста п’ятдесят.
– Це що? – невдоволення і загроза відчувались в питанні.
– Твої гроші. – Едик невпевнено зам’явся. – Ти ж сам просив сьогодні.
– Але чому стільки?
Спочатку Едик хотів сказати, що вирахував витрати на поїздку, та згадавши лещата Вєталової руки на своєму плечі, швидко змінив намір.
– Просто зараз немає більше, – ніби вибачаючись сказав, відводячи погляд. – Раз ти наполягаєш, візьми поки-що це, а за кілька днів отримаєш решту.
– Добре, хай буде так, – примирливо кивнув Вєтал і поспішив додому.
Поїздка тривала більше тижня, тож він хотів додому і Ірина зустрічала його з нетерпінням, бо важко переносила відсутність Вєтала, вірніше довгу відсутність щедро задовольняючого її сексу. Тож тепер вона була привітна і ласкава з ним, бажаючи швидше надолужити згаяне.
Минав місяць після поїздки. Гроші танули. Надії на високий заробіток спровокували більші ніж завжди витрати. Вєтал пробував ще таксувати на Москвичі за старою звичкою, та машина постійно потребувала ремонту й грошей і взагалі після іномарки дратувала його своєю недосконалістю. Ірина насмілилась запитати про наступну поїздку і пояснила свою цікавість, необхідністю попов-нювати сімейний бюджет.
– Це що? У тебе вже грошей немає? То сто баксів вистачало, а тепер п’ятсот мало? – гримів він на дружину.
– Не мало, гроші ще є. Але ти ж знаєш скільки покупок зробили цього місяця, – Ірина почала перераховувати, та Вєтал обірвав її
– Ладно, досить! Сам знаю. Потерпи трохи, гроші будуть.
Маючи намір якось вирішити питання грошей, Вєтал подзвонив Мармеладовим, але телефон не відповідав, не зміг він додзвонитись і на мобільний, яким недавно обзавівся Едик і яким дуже пишався. Тоді він направився в офіс до Мармеладова-старшого. І там дізнався сумну новину – Владлен Гаврилович Мармеладов в реанімації з інфарктом і вся родина в лікарні. Вєтал теж попрямував до лікарні де і зустрів Едика. Запитавши, як справи, і отримавши у відповідь тільки зітхання, почав було розмову про гроші. Едик нерозуміючи дивився на Вєтала, тоді перепитавши, про що мова, простягнув йому два папірці по двадцять баксів.
– Не зникай, будь на зв’язку, знадобишся.
Увечері до Вєтала постукав Валерій із звісткою, що батько Едика помер і завтра вранці треба зібратись у Мармеладових на квартирі. Весь наступний день Вєтал намагався поговорити з Едиком стосовно наступної поїздки, та той тільки відмахувався з подивом поглядаючи на цього телепня, що не розумів недоречності своїх питань у цій ситуації. Аж мусили втрутитись Вадим з Валерієм, щоб роз’яснити Вєталу несвоєчасність його запитань.
Після смерті батька Едик успадковував мережу заправочних станцій, що поступово перетворювалась в таку собі нафтову імперію. Він уже був монополістом в своєму місті і мав значну частку в обласному центрі. Та хоч у відповідності до закону, спадок він мав отримати тільки через шість місяців, генеральним директором Едик став уже через кілька днів. Він об’їхав на своєму „бумері” всі володіння, вислуховував співчуття, знайомився з станом справ і з людьми на місцях. Головний бухгалтер доповіла про стан рахунків, про рівень прибутків і інші фінансові аспекти, та дала пораду не їздити самому за кермом, бо не солідно.
– Дякую, я врахую, – пообіцяв їй Едик, Едуард Владленович.
– Не думайте, що я збираюсь повчати вас у дрібницях, чи особистому житті, але в бізнесових справах у мене великий досвід і покійний Владлен Гаврилович теж прислуховувався, – бубоніла бухгалтерша.
– Я зрозумів і вдячний вам за пораду, – намагаючись бути чемним, відповідав Едик.
– І одягнутись треба інакше, ви тепер солідна людина, поважний бізнесмен, не маєте виглядати як байкер, – продовжила вона, натякаючи на пристрасть Едика до шкіряних курток, розцяць-кованих безліччю блискучих металічних клепок.
– Ви вважаєте, що я маю вбратися в малиновий піджак? – запитав Едик.
– Фу, це дурний смак. Придбайте темно-синю пару в тоненьку білу смужку, можна з кольоровою камізелкою, і картату краватку. Вам, як людині молодій і солідній, пасуватиме. І обов’язково кашемірове пальто.
Останні поради сподобались Едуарду Владленовичу і погляд його потеплішав, що надихнуло порадницю продовжити.
– І останнє. Не завадило б мати охоронця.
– Це теж для солідності? – посміхнувся іронічно Едик.
– Не тільки. Знаєте, цей бізнес така справа, що... покійний Владлен Гаврилович кілька разів потрапляв в ситуацію, коли присутність охоронця позбавила б його від зайвих хвилювань. Тому і вам раджу.
– Добре. Я подумаю над вашими порадами.
Новоспечений генеральний директор виходив з офісу, подумки прокручуючи цю розмову, і біля ґанку зіткнувся з Вєталом.
– Так що там з наступною поїздкою, – знову затягнув той своєї.
– Забудь, – коротко кинув Едик.
– Як це, забудь? Едька, ти ж обіцяв!
– Обставини змінились, ти що, сам не бачиш? – його починав дратувати цей тупуватий телепень, та раптом несподівана думка вскочила в голову. – маю іншу пропозицію – будеш працювати моїм охоронцем і водієм.
– На якій машині? – зацікавився Вєтал.
– На цій, на „бумері”.
– А охоронцем, це як? Зброю дадуть?
– Зброю? Ти сам зброя, – засміявся Едик.
– А гроші? Яка зарплата, Едьку? – не зміг оминути головного для нього питання Вєтал.
– Гроші? – Едик на мить замислився. – матимеш ті ж п’ятсот. Та з цієї хвилини ніяких Едьок! Едуард Владленович! І служитимеш, як вівчарка, тоді і гроші матимеш, і все в шоколаді буде. Затямив?!
– Я-а-к скажеш, Едьку, – розгублено промимрив Вєтал.
– Ти знову?!
– Вибач...те, Едуарде Владленовичу, я зрозумів. Я згоден, я все зрозумів!
– Ще б пак, ти не згоден, – Едик посміхнувся. – Твоя мати за такі гроші рік горбатилась. І ось що, – він дістав з портмоне цупку колоду новеньких п’ятидесятигривневих купюр, простягнув Вєталу, – це тобі підйомні на новій посаді, одягнись пристойніше, а то в цих лахах, як босяк.
– А що, що купити? – Вєтал розгублено кліпав очима.
– Ну, костюм, хоча на тебе костюм складно... О, спортивний костюм купи, Адідас чи Пуму, тільки справжній, не турецьку підробку, і куртку шкіряну. Ну а взуття.., я навіть не знаю, що на твої лапи можна знайти. Ладно, сам розберись і завтра пів на восьму щоб був біля мого будинку. Питання є?
Питань не було. Ветал віддано дивився в очі хазяїну, адже тепер це був не тільки покровитель, а й годувальник. Вєтал помчав виконувати вказівки шефа. До кінця дня вдалося знайти і фірмений Адідас, і шкіряну куртку придбати, й черевики нові на ринку купити. Ще залишилось грошей і на мохерову кофтину для Ірини, яка через свою худорбу весь час мерзла. Ірина з радістю зустріла звістку про нову роботу Вєтала. Тепер їй вже точно можна не шукати роботи для себе, Вєтал це сам сказав, а вона віддячила йому повідомленням про наступну вагітність. На цей раз Вєтал сприйняв це спокійно, тепер він міг дозволити таку розкіш, як друга дитина.
Клава раділа. „Таки є на світі справедливість, нарешті її синок житиме достойно”, – приговорювала вона подумки і дякувала долі, що та звела її синочка з Едиком Мармеладовим. Прокльони, які вона слала на голову Едика після побиття нещасного шахіста, вона тепер не згадувала, адже справедливість відновилась, гріх ремствувати.


* * *

Час робив свою справу і здоров’я Петрика поступово відновлювалось, вже минули виснажливі головні болі, зник шум в лівому вусі, шрами втратили червоний колір і тільки окулярів для корекції зору позбутись ніяк не вдавалось. Ще не йшлося про повернення у великий спорт, бо там потрібна була повна самовіддача, а враховуючи втрачені позиції, то ще й більше. До цього Петрик був іще, безумовно, не готовий. Василь Дмитрович проводив з ним тренування, працювали з літера-турою, але участі у змаганнях не планували.
Петрик поступив в університет на спеці-альність „Обчислювальна техніка і програмування”, світ комп’ютерів вабив його ще з перших повідомлень про шахові баталії між гросмей-стерами та кібернетичною машиною. Він мріяв осягнути можливості машинного розуму і пере-могти його в двобої. Петрик розумів, що машина має ряд переваг – вона не стомлюється, у неї немає нервової системи, на неї неможливий психо-логічний вплив і тому подібне, але вона обмежена тими можливостями, які закладені людиною. Тоді як можливості людини визначаються Богом і межі цих можливостей невідомі. Петрик тренувався і вчився.
Василь Дмитрович перейшов на роботу в шахову школу в обласному центрі і тепер Петрик міг майже щодня спілкуватись з тренером після занять в університеті. Почали створювати власну комп’ютерну програму для тренування шахістів. Навчання йшло успішно і, після захисту дипломного проекта, Петрику запропонували аспі-рантуру. Він вагався, було скрутно матеріально, і тоді в університеті запропонували місце асистента на кафедрі, а аспірантура вважалась заочною. Петрик погодився на такий варіант, хоч зарплатня асистента була не набагато вищою від стипендії аспіранта, та все ж.
Почавши працювати в університеті, Петрик перестав на якийсь час голитись, відпустив борідку, що ховала шрами на його обличчі, і тепер стовідсотково відповідав шаблонному образу молодого вченого – худорляве обличчя і борідка, а в окулярах погляд мудрих очей науковця, заглиб-лений у всесвіт. І звався вже не Петриком, а Петром Борисовичем.
Фортуна явно сприяла Петру Борисовичу – на нього впав вибір, коли треба було послати до США молодого науковця по програмі обміну між університетами. Хоча прихильність пояснювалась просто – співпала тема майбутньої дисертації Петрика з розробками Колумбійських науковців. Повернувся він через рік з багатим матеріалом для захисту дисертації. А ще привіз чималу суму доларів і мріяв придбати шикарну машину – вплинуло перебування в Америці.
Перший же візит до Василя Дмитровича засмутив Петрика.
– Повертаюсь до нашого міста, – повідомив новину тренер. – Школа не фінансується, та і їздити щодня годину електричкою теж не легко. Такі справи.
– Чекайте, давйте розберемось, може можна щось зробити, – Петрик приїхав повний оптимізму і з іншим, ніж раніше, поглядом на речі.
– А що тут розбиратись? Вже відомо, що до бюджету не закладаються кошти на утримання школи. А це оплата приміщення, зарплата викладачів, податки. Та і їздити я втомився.
– А як же учні? Що з ними буде?
– Це що, когось хвилює? Це ж не футбол з мільйонними доходами. Держава утримувать школу не може, у федерації коштів теж немає, от і все.
– Та ні, чекайте. А що як створити свою школу?
– Тобто як? – Петрик помітив в очах тренера знайомий азартний вогник.
– Ну зараз же можна відкривати приватні заклади?
– Можна, але... На які кошти? – знову розпач чувся в питанні тренера.
– А давайте порахуємо, – запропонував Петрик.
– Це абстрактна арифметика, все одно коштів немає.
Та Петрик наполіг, і через деякий час був складений більш-менш реальний кошторис, який передбачав придбання приміщення для школи з житлом для Василя Дмитровича, оплату кому-нальних платежів і зарплату трьох тренерів-викла-дачів, бухгалтера-сумісника і прибиральницю. Частина кошторису, що передбачала поточні видатки цілком реально покривалась за рахунок плати за навчання, що ж до витрат на придбання нерухомості, то тут було складніше. Сюди закла-дались кошти від продажу квартири Василя Дмит-ровича і кошти Петрика, привезені з Америки. Отже з мрією про шикарне авто йому доводилось розпрощатись.
Тренер був не в захваті від такої жертви Петрика, але той наполягав, мотивуючи тим, що на машину він ще заробить, а от школу треба створювати терміново, щоб на розгубити контин-гент учнів. Зрештою Василь Дмитрович здався. В школі оголосили про реорганізацію. Тут фортуна теж не відвернулась від Петрика. Мати одного з підлітків, що мав помітні успіхи на шахівниці, працювала ріелтером і швидко підібрала зручний і вигідний варіант придбання приміщення. Таким чином Петрик мав змогу все-таки придбати автівку, але лише скромні „Жигулі”. Але й це було краще, ніж нічого.
Ще трохи зусиль на подолання бюро-кратичних препон і – школа запрацювала. Керував всіма процесами Василь Дмитрович, змушений поєднувати звиклі функції головного тренера з функціями адміністратора, що не дуже йому подобалось, але іншого виходу не було. Петрика ж, як співвласника школи, звільнили від плати за навчання, не зважаючи на всі його протести. Про прибутки від діяльності школи залишалось тільки мріяти, та плани у засновників були перспективні, Василь Дмитрович уже почав переговори з шахо-вою федерацією про проведення змагань на базі школи на комерційних засадах і знаходив розуміння своїх ініціатив, тож справа мусила піти вгору.
Тим часом Петрик – Петро Борисович, завершував роботу над дисертацією, паралельно працював над втіленням однієї з своїх розробок на практичному виробництві – комп’ютеризація управління виробництвом все ширше входила в підприємства. От тільки винагорода за його працю практично в повній мірі діставалась університету, а сам він отримував крихти. Після роботи в Америці він виразно це бачив, а досвід з відкриттям шахової школи, будив в ньому мрію відкрити власне проектне бюро після захисту дисертації.
– Петре Борисовичу, я доповів ректору, що наша кафедра завершить практичне втілення вашої розробки по управлінню технологічним процесом в фірмі „Шаркон” і ми зможемо звітувати про виконання плану втілень в цьому році на сто відсотків, – звернувся в кінці дня до Петрика завідуючий кафедрою.
– Навіть не сумнівайтесь, Аркадій Михайлович, – впевнено відповідав Петрик. – Вже всі роботи завершено, випробовування проведені, і акти про випробовування підписані.
– Це чудово. Як би ще акт прийомки-передачі підписати і гроші перевести, це був би безсумнівний успіх.
– Саме завтра збираюсь виїхати в район з актом. З керівництвом „Шаркона” домовився.
– Тоді зайдіть, будь ласка, до бухгалтерії, візьміть рахунки на оплату. Завтра вже двадцять дев’яте, передноворічні настрої, та ви вже постарайтесь, щоб гроші перерахували відразу.
– Постараюсь, Аркадій Михайлович, будьте певні, – і Петрик поспішив в бухгалтерію.
Вранці Петрик побачив, що місто накрите густим туманом. „Це ж можуть і автобуси не ходити, – подумав стривожено Петрик. Доручена справа була під загрозою зриву. – Поїду своїм ходом. Дороги чисті, морозу немає, отже слизько не буде”, – вирішив він і пішов на стоянку за машиною. При виїзді з міста зупинив іспектор ДАЇ.
– Далеко зібрались? – і почувши відповідь, додав, – я б не радив сьогодні виїжджати за місто.
– Треба, – зітхнув Петрик.
– Будьте обережні, – порадив інспектор, – і пристебніться. Щасливої вам дороги.
Пристебнувши ремінь безпеки, рушив. Туман ішов напливами густих хмар між якими траплялись досить прозорі прогалини і тоді Петрик додавав газу. „Шаркон” виробляв цукор, реалізація йшла успішно і там дійсно вже всі були в передноворічному настрої, Петру Борисовичу в кількох кабінетах пропонували чарку, вітаючи з наступаючим, тож наявність машини була більше як доречна. Великих зусиль і наполегливості мусив докласти молодий науковець, щоб в повній мірі виконати доручення керівництва. І ще раз нагодилась машина – бухгалтер „Шаркона” не мав чим дістатись до банку і Петрик сам повіз його, щоб гарантовано забезпечити своєчасний переказ грошей в останній банківський день року.
Повертався додому втомлений цією бігани-ною, вмовляннями, поясненнями і обіцянками, але з повністтю виконаним заданням і подарунком для кафедри від „Шаркона” – двома мішками цукру на задньому сидінні. До багажника не стали класти щоб цукор не набрався запаху бензину. Ну, тепер вже все позаду, тепер всю увагу на дорогу. Туман за день не розсіявся, Петрик пристібнув ремінь безпеки, згадавши пораду інспектора, і ввімкнув протитуманні фари. Хотілось пошвидше добратись додому, та мусив їхати повільно, за туманом майже не видно дороги, тільки як з молока випливають вогні зустрічних автівок. Ось проминув в’їздний знак, починалось місто, сутеніло. „Слава Богу, закінчилась ця траса”, – подумав Петрик. В тумані з’явилась якась темна пляма попереду. „Машина”, – здогадався він, почав пильніше придивлятись забираючи ліворуч до осьової лінії. Раптом з машини вискочив водій, відступив назад і одночасно прямо на Петрика вискочив з туману джип. Петрик крутонув праворуч – удар, темрява.








* * *

Нова робота настільки задовольняла Вєтала, що він говорив про неї, як про насолоду. Ще б пак! Він їздив на шикарному „бумері”, що його зовсім не втомлювало, отримував великі гроші, які дозволили йому одягнути Ірину в фірмові шмотки і в хутра, а новонародженому Іллюші (назвали на честь Ірининого батька) купив коляску, якої більше в місті небуло ні у кого, та ще і на будиночок почали відкладати. А робота була не важкою, тільки ненормованою. Вільний час був тільки коли Едуард Владленович відсипався та ще пару вихідних на місяць. Ну і була відпустка, бо шеф відпочивав на Кіпрі. Туди Вєталу було зась, але він не ображався. То й добре, що шеф не потяг його за собою – Ірина саме мала народжувати. Вєтал був задоволений життям і тривало це задоволення вже майже два роки.
Вєтал був закоханий в „бумер” і працював би на ньому тільки заради задоволення управляти такої автівкою, якби не сім’я, що вимагала коштів, бо до свого гардеробу він ставився байдуже, правда, поїсти любив, та шеф прогодував би. Тому за Едуарда Владленовича він був готовий у вогонь і у воду, тож коли кілька разів виникали проблемні стосунки з іншими бізнесменами і доходило до фізичних сутичок, Ветал кидався на кривдників свого шефа не тільки як вівчарка, а й як бультер’єр, готовий порвати горло будь-кому. Одного разу йому жорстоко помстились такі ж бультер’єри, підстерігши біля домівки на темній вулиці, і він не впорався з трьома. Після інцеденту Вєтал став постійно возити з собою бейсбольну битку, що не вважалась холодною зброєю, і навіть хотів відвідувати тренування з рукопашного бою, та шеф не виділяв для цього часу, вважаючи, що вистачить і битки. А сам, при сприянні дядька-полковника, придбав травматичний пістолет і пообіцяв дядькові на майбутнє, в разі винекнення конфлікту, повідомляти йому про це. Та про обіцянку забув того ж дня.
Сьогодні в обласному центрі на Едуарда Владленовича теж чекала гостра розмова з одним оптовим покупцем, якому він впарив два бензовози газоліну, замість бензину А-80. Той розвіз газолін по селах, а коли йому виставили претензії щодо якості бензину, додумався зробити аналіз і тепер вимагає компенсації. Едуард Владленович звину-вачення у фальсифікації відкинув і запропонував повернути йому поставлене паливо. Він добре розумів, що воно вже реалізоване в роздріб і повертати нема чого.
І ось тепер вони приїхали для остаточної розмови в обласний центр. Для зустрічі покупець обрав місце при в’їзді в місто – це ще навіть вулицею назвати було не можна. Праворуч була промзона великого підприємства, а ліворуч війскова частина і тільки далі, за віадуком, починались власне міські квартали. Вони приїхали трохи раніше призначеного часу, щоб визначитись, чи можлива засідка або якась інша неприємність. На цьому наполягав Вєтал на правах охоронця – начитався книжок. Едуард Владленович переконував, що це не та людина, яка здатна на якусь серйозну акцію, що у нього немає для цього ні людей, ні грошей.
– Ось тут ставай, – розпорядився шеф. – Не дуже притискайся до узбіччя, щоб в разі чого відразу стартонути.
– Жодних проблем, сьогодні руху майже немає, туман.
– Береженого бог береже. Роби, як я кажу, – наполіг шеф.
Зупинивши машину прямо на прожджій частині, Вєтал вимкнув фари і вони стали вдивлятись в оточуючий простір. Через туман і сутінки видимість була погана. Та ось на зустрічній полосі, метрів за десять попереду, зупинився легковик, погасли фари.
– Схоже він, – замітив Вєтал. – Піти подивитись?
– Сиди. Не великий пан, сам підійде.
Минуло кілька хвилин, з легковика ніхто не виходив. Едуард Владленович починав нервувати, подививсь на годинник, викурив сигарету.
– Що він про себе уявляє? – запитав невідомо у кого. – Вже четверта минула, я що, як лох повинен тут сидіти й чекати?
– То що, їдемо? – Ветал хотів вже запускати двигун.
– Почекай, – взяв пляшку мінералки, та вона виявилвсь порожньою, викинув у вікно. – У нас є вода?
– Є. В багажнику.
– То дістань! – Едуард Владленович вже не приховував роздратованості.
Звиклий до перепадів настрою шефа, Ветал відчинив дверцята і вийшов на дорогу, та раптом помітив джип, що мчав прямо на нього. Він кинувся назад за машину але отримав страшний удар по ногах, потім, падаючи, вдарися об щось головою і втратив свідомість.
Намагаючись прикурити чергову сигарету, Едуард Владленович нервово чиркав запальничкою, коли з-заду щось добре стусонуло „бумера”, він аж прокотився вперед метра на півтора. „Що, чорт побери, відбувається? Що він там виробляє?” – подумав про Вєтала роздратовано і подивився в заднє вікно, та нічого, крім відкритого багажника не побачив. Тоді вийшов з машини.
Картина, що предстала перед очима Едуарда Владленовича, була несподівана і безглузда одночасно. Позаду „бумера” стояв „Жигуль” з розтрощеним передком, а між ним і „бумером” лежав нерухомий Вєтал з неприродньо підігнутими ногами з яких цебеніла кров. „Як же він відважився? Ким він себе уявляє? – задавав він собі питання, маючи на увазі невдоволеного оптовика. – І хто цей камікадзе в „Жигулях”?”. Едуард Владленович підійшов до понівечиних „Жигулів”, зазирнув у салон. Схилившись на погнуте рульве колесо, сидів водій. Коротка борідка і обличчя до самого лоба були в крові. На обличчі зламані окуляри. Тоді він відкрив дверцята і шарпнув водія за плече. „Гей, ти живий тут? Агов?”. Водій розплющив очі, повернув голову.
– Допоможи вийти, бо мене тут затисло, – кволим голосом попросив він.
– Ти як, цілий? – питав Едуард Владленович, допомагаючи водієві вибратись з машини. Спинка сидіння була зламана і притиснута якимось повним білим мішком. – Ти навіщо зробив це? – знову звернувся до водія, показуючи на Вєтала і „бумер”, та тільки тепер помічаючи, що у „бумера” розколотий бампер, розбитий задній фонарь, трохи пом’ятi задня панель, кришка багажника і крило.
– Я не знаю, як це вийшло, – почав пояснювати водій, та Едуард Владленович його вже не слухав.
– У тебе автоцивілка є? – поцікавився він у водія, маючи на увазі поліс страхування цивільної відповідальності.
– Є, – кивнув той і почав порпатись в кишенях.
Та нафтовий магнат провінційного пошиву був уже весь в полоні своїх думок, що блискавками ширяли в його голові. „Це ж шанс легалізувати „бумер”! Такий чудовий шанс! Через Вадима випишу за рахунок страховки цього придурка новий кузов і справа залагоджена. От дійсно кажуть, невідомо де загубиш, а де знайдеш. Головне тепер, щоб того очкарика визнали винним в аварії”. Він дістав мобільного і набрав номер дядечка-полковника. Скоромовкою розповів про те, що сталось і, почувши обіцянку дядечка приїхати на місце, звернув увагу на водія „Жигулів”, який сіпав його за рукав.
– Чого тобі? – запитав невдоволено.
– Треба швидку йому викликать, – показав на Вєтала, що стогнав на узбіччі. – У мене є аптечка, може його перев’язати?
– Ну давай свою аптечку, а я зараз подзвоню в швидку.
Зупинилось кілька машин, їх почали обступати люди, хтось викликав ДАЇ, з’явилась швидка, медики обступили Вєтала, щось там почали робити, потім поклали його на ноші і стали вантажити в машину. Даїшники стали складати протокол, взяли документи.
– Розкажіть, Петре Борисовичу, як це сталося, – звернувся інспектор до Петрика з стандартним питанням.
До них підійшов лікар, вибачився і почав оглядати Петрика. Той сказав, що з ним все в порядку, тільки нудить і паморочиться голова. Тоді лікар посадив його в його ж автівку і порадив інспектору недокучати постраждалому та додав, що за ним вже їде інша машина, яка доставить його в лікарню.
– Може треба комусь повідомити про те що з вами сталося? – запитав Петрика інспектор.
Хвилину подумавши, Петрик витяг з портмоне візитну картку Василя Дмитровича. „Подзвоніть, будь ласка, цьому чоловікові”, – попросив інспектора, подаючи картку. Інспектор пішов до службової машини виконувати прохання Петрика, а він залишився в своїй машині чекати. Спостерігав, як метушиться біля „бумера” чоловік, що витяг його з „Жигулів” і щось знайоме вгадувалось в його обличчі, та що саме, Петрик пригадати не міг. Шоковий стан поволі покидав його і Петрик почав відчувати біль в правій нозі, боліли ребра, в кількох місцях боліло обличчя, паморочилась голова. Він подивився в люстерко, побачив кров на обличчі, почав витирати хусточкою. Майже одночасно з швидкою, приїхав Василь Дмитрович, почав стурбовано розпитувати, заважаючи лікарю.
– Вибачте, я хвилину поспілкуюсь, а тоді вже буду у вашому розпорядженні, – попросив Петрик лікаря і звернувся до тренера, – ви, будь ласка, маму там якось делікатно повідомте і заспокойте її, скажіть, що нічого страшного не сталося, як бачите самі, у мене все на місці. І ще, – там в машині цукор для кафедри, нехай Аркадій Михайлович подбає про нього.
– А як бути з машиною, не кидати ж тут?
– Я, чесно кажучи, не знаю. Треба запитати у інспектора.
В цей момент підїхав евакуатор, почали вантажити „бумера”. Розпоряжався якийсь солідний чоловік, при появі якого інспектори відкозиряли йому, а той тільки кивнув у відповідь. „Навіщо вони це роблять? Адже машина з такими ушкодженнями цілком може рухатись самостійно, – подумав Петрик, а вголос сказав, звертаючись до тренера, – мабуть так само треба відвезти і мою машину на стоянку”. Тут уже втрутився лікр.
– Вам, молодий чоловіче, треба як найшвидше подбати про власне здоров’я, а не про залізяччя. Вигляд ваш мені дуже не подобається. Самі зможете перейти до нашої машини?
– Зможу, – відповів Петрик і піднявся, але його знудило і він би впав, якби не лікар, що вчасно притримав його, а потім Василь Дмитович і санітар поклали Петрика на ноші і вже так помістили в швидку.
Привезли його до тієї ж лікарні, що і першого постраждалого, попутно заїхавши до лабораторії, яка робила аналізи на алкогольне сп’яніння. І тепер Петрик лежав в прийомному відділенні на кушетці. Йому зробили тільки якийсь один укол і він чекав, поки звільниться лікар. Напівзаплющеними очима спостерігав за метушнею медиків. Ось у відділення увійшла молода жінка в шикарній шубі, в чобітках на високих тонких підборах, що мов цвяхи, стукали по підлозі і впивались в голову Петрика. Супроводжував її той самий солідний чоловік, якого Петрик уже бачив на місці аварії. Вони довго про щось говорили з медиками, тоді вона несподівано підійшла до кушетки.
– Це ти скалічив мого чоловіка? – запитала, вперши розлючений погляд у Петрика. – Знищу, паскудо!
До приміщення вбігла Петрикова мама, він хотів підвестися, та безсило впав на кушетку. Запричитала мама, заметушились медики, та він нічого цього не чув, бо знепритомнів і йому все було байдуже.







* * *

В протоколі, складеному на місці аварії, з яким в лікарняній палаті ознайомив Петрика слідчий, говорилось про те, що він в тверезому стані управляючи власним автомобілем „Жигулі” (дата, час, місце), здійснив наїзд на громадянина Віталія Олександровича Гунько – водія автомобіля ВMW, що належить громадянину Едуарду Владленовичу Мармеладову, нанісши водієві тяжкі тілесні ушкодження, в результаті чого йому було ампутовато стопу лівої ноги.
Далі ще щось було написано про обставини аварії, та Петрик вже нічого не сприймав. Йому в голові гупали два прізвища – Гунько і Мармеладов. Він зрозумів, чому здавався знайомим той чоловік біля „бумера”. „Це ж і був Мармеладов, а той, другий, значить Гунько. Це ж двоє з тієї компанії відморозків, які по-звірячому побили його, коли він намагався захистити дівчину з їхнього будинку. Може сказати Василю Дмитровичу, нехай розкаже в міліції”, – мелькали думки в голові Петрика.
– Ви ознайомились з протоколом? – повернув його до дійсності голос слідчого, що чекав у палаті, поки Петрик читав документ.
– Так, ознайомився.
– Тоді підпишіть ось тут і тут, – подав йому ручку слідчий.
Підписавши протокол, подав слідчому, розповів про обставини аварії і вже хотів було додати про подї ще з шкільних років, та в цю мить до палати увійшов Василь Дмитрович в супроводі незнайомого чоловіка, і Петрик утримався, переключившись на тренера. Слідчий поклав папери в папку і вийшов з палати.
– Ну що, сумуєш, козаче? – намагаючись підбадьорити, звернувся до Петрика тренер.
– Я людину покалічив, мене посадять, – сказав пригнічено Петрик.
– Ну, не поспішай так. Ось, доречі, познайомся, – Владислав Олександрович, адвокат. Розкажи йому, як було діло.
Розповідь не забрала багато часу і адвокат, зробивши деякі нотатки, вже збирався йти, коли Петрик, звертаючись до тренера, сказав, що впізнав Мармеладова і Гунько. Адвокат зацікавився і попросив уточнити, про що йдеться. Василь Дмитрович розповів про ту давню історію з побиттям Петрика. Той замислився ненадовго, поскріб потилицю.
– Коли, ти кажеш, упізнав їх? – перепитав у Петрика.
– Мармеладов здався мені знайомим ще там, на місці аварії, а Гунько я взагалі не розгледів, – пояснив Петрик. – Коли прочитав їх прізвища в протоколі, тільки тоді зрозумів, хто вони.
– Ти сказав про це слідчому?
– Та ні, хотів вас просити, Василю Дмитровичу.
– Так. Ні сам, ні Василь Дмитрович, ніхто про цю історію розповідати слідчому не буде. Ні за яких обставин. Зрозуміло?
– Не зовсім, – зізнався Петрик.
– Якщо ти знав, хто вони такі, тобі пришиють умисні дії. У тебе буде мотив – помста. А це вже зовсім інша справа. Тож мовчок, домовились?
– Вам видніше. Мовчатиму, – пообіцяв Петрик.
Адвокат пішов, а Василь Дмитрович розповів, як виконав Петрикові доручення стосовно машини і цукру, залишив пакет з фруктами і теж став прощатись. „Мама зайде до тебе після роботи, я говорив з нею. Принесе поїсти домашнього”, – повідомив уже виходячи з палати. Мама прийшла в кінці дня, принесла свіжий суп, котлетки, допомогла Петрику поїсти, а потім він звернув увагу на пакет, в якому були якісь аптечні флакони, упаковки ліків, шприців, тощо.
– А що ти носиш, мамо? – здивувався він.
– Це ліки для тебе, в аптеці купила.
– Так а в лікарні що, не дають ліків? – він взяв пакет, став розглядати, знайшов в пакеті касовий чек. Сума вразила. – Це ти вперше принесла?
– Та ні, синку, не вперше. І точно, що не востаннє, судячи з усього. А в лікарні майже нічого немає, все треба купити, навіть пральний порошок, щоб вам білизну постільну прати, – зітхнула.
Петрик замислився. „Це ж скільки грошей треба на лікування? А Гунько? Його стан важчий, а це ж я його поранив. – Запитав – Мамо, а як той водій з „бумера”, ти не дізнавалась? Мабуть там теж ліки потрібні?”.
– Дізнавалась, синку. Там все є, лікують його. Мабуть Мармеладов подбав, бачила його першого дня.
– Мамо, як у тебе з грошима, це ж такі витрати? – сказав уголос, а подумки відзначив „Вона теж упізнала, переживає”.
– Не переймайся. Мені на роботі допомогли, твої колеги принесли і Василь Дмитрович допомагає. Він ще й у федерації вашій клопочеться, може там чимось допоможуть. Доречі, цукор, той що ти віз, Аркадій Михайлович не роздав, а продав і гроші передав тобі на лікування. Діловий у тебе начальник.
Коли мама пішла, він знову поринув у власні думки. „Значить вона знає, хто був у „бумері”. Виставлять вони йому рахунок, обов’язково виставлять. Та дарма, у мене страховка, так що тут все в порядку. Жаль, що „Автокаско” собі не оформив, теж всі витрати відшкодував би. Бо ще ж і машину ремонтувати! Да, тяжко прийдеться”. З такими невеселими думками він заснув.
Десь, за тиждень, знову прийшли тренер з адвокатом і сповістили гарну новину – міліція справу закрила, так що до нього претензій немає. Петрик зітхнув з полегшенням.
Минали дні лікарняного існування. Процедури, обстеження, дослідження і знову процедури. Вже загоїлись рани на на обличчі і на нозі, можна, хоч і з паличкою, та все ж ходити самостійно. А от травма голови виявилась важчою, ніж здавалось на початку. Мабуть далася взнаки ще і та, попередня. Довелося сказати про неї лікарю. Ще погіршився зір, не чуло праве вухо і ніяк не проходив біль в ребрах, відчутно дошкуляв і головний біль. Тож лікування затягувалось.
Березневі сонячні дні вже приносили відчутне тепло і ходячі хворі виходили на сонячні алеї погрітись та подихати свіжим повітрям. Виходив і Петрик. Намагався читати на лавці, але мабуть невдало зробили йому окуляри, бо дуже швидко втомлювався, а в шахи з ним вже ніхто не хотів грати. Та, відверто кажучи, йому і самому були не цікаві такі партнери. То він брав шахівицю і сам сидів, розв’язуючи задачі, або розігруючи етюди, поки головний біль знову не заганяв його в ліжко.
– Вже гуляєш, аспірант? – заступила йому дорогу біля дверей палати струнка молодичка в шкіряному пальті нарозхрист, мохеровій короткій кофтині і короткій замшевій спідниці, з якої стирчали довгі худі ноги в візерунчатих панчохах. – Ну нічого, скоро ти на інші прогулянки ходитимеш. А хто заплатить за лікування мого Віталика?
– Мама дізнавалась, сказали, що у нього все є, – трохи розгубився Петрик від такої атаки, та швидко зрозумів, хто перед ним.
– Все є у нього? А у мене? Він по п’ятсот доларів приносив мені, а тепер хто мені принесе? Ти мені все віддаси! Все!
– Де ж я вам візьму стільки? І взагалі я сам там міг загинути, з кого б ви тоді вимагали?
– Краще б ти загинув. Мені б легше було! Та нічого.., нічого-о..!
У нього запаморочилось в голові і, тримаючись за стіну, Петрик став опускатись на підлогу. Нагодилась медсестра, підхопила, попросила Ірину допомогти, але та, кинувши зле „Не здохне!”, попрямувала геть, вбиваючи підборами цвяхи в підлогу і в голову Петрика. А наступного дня до Петрика прийшов слідчий. Відрекомендувався – „Майор Моталов”.
– Розкажіть, Петре Борисовичу, як все сталося.
– Я вже все розповідав і нічого нового додати не зможу, вибачте, – похмуро відповів Петрик намагаючись стриматись, щоб не відповісти грубо. – Ви мене в чому звинувачуєте?
– Поки що ні в чому, ви свідок.
– Але мені сказали, що справу закрито.
– Було закрито, та надійшла скарга в прокуратуру і справу поновили. Ось постанова, – подав Петрику аркуш.
З цієї постанови Петрик дізнався, що він наїхав на пішохода, безробітного громадянина Гунько, а потім продовжив рух і зіткнувся з автомобілем BMW, пошкодивши його так, що він потребує заміни кузова. Це означало, що крім тяжких тілесних ушкоджень одній особі, завдано значних матеріальних збитків другій. І у всьому цьому можуть звинуватити його, Петрика.
– І чого вам бракує, щоб звинуватити мене?
– Ну, навіщо ви так. Може виявитись, що ви невинні.
– І як це може виявитись? Коли?
– Ви ж не хочете допомагати слідству...
– Чим я можу допомогти? – погано приховуючи роздратування перебив слідчого Петрик.
– Розкажіть, як все сталось, можливо ви не могли уникнути наїзду...
– У вас є мої свідчення і там все сказано. Я вважав і вважаю, що уникнути зіткнення не мав можливості.
– Добре. Проведемо експертизу, розберемось.
– Розбирайтесь.
– Всього найкращого. Одужуйте.
– І вам не хворіти.
Майор пішов. У Петрика від хвилювання знову розболілась голова, але думки вигнати з неї було несила. Тепер було ясно, на що натякала вчора та шкіряна молодиця. „Отже вони старатимуться мене посадити. Судячи з того, як їм вдалося тоді уникнути покарання за розправу зі мною, тепер їм так само вдасться засадити мене. Що ж, значить без адвоката більше жодного слова. Прийде мама, хай терміново викличе Василя Дмитровича”, – вирішив він. Нестерпно боліла голова. Петрик дзвінком викликав медсестру, попросив зробити укол і, коли той почав діяти, заснув.
Кілька днів пішло на те, щоб адвокат отримав офіційний статус у цій справі і зустрівся зі слідчим. Він відразу заявив протест проти допитів Петрика в лікарні і слідчі дії призупинили до його одужання. Але час ішов, а одужання не наступало. Єдине чого досягли – позбавились болю в ребрах. Все решта лікуванню піддавалось погано, вірніше майже не піддавалось і, протримавши Петрика в лікарні майже півроку, лікарі направили його на комісію, яка призначила йому на два роки другу групу інвалідності. Відповідно, надія на повернення в університет і захист дисертації, померла разом з прийняттям цього рішення.
Але відновились слідчі дії. Майор Моталов викликав Петрика і ознайомив з висновком автотехнічної експертизи. А висновок був однозначним – мав всі можливості уникнути наїзду. Та тут втрутився адвокат.
– Дайте постанову про призначення експертизи, – звернувся він до майора Моталова.
– Постанова є. Будь ласка.
– А де тут підпис мого клієнта, що він ознайомлений з постановою?
– Я думаю, він зараз підпише. Адже ми говорили з ним про призначення експертизи і він не був проти. Так? – звернувся з питанням до Петрика, майор.
– Так. Розмова була і я не був проти.
– А ви знайомі зі змістом питань, які ставив слідчий? – тепер уже адвокат питав у Петрика.
– Ні. Ніякі питання мені невідомі.
– Так от, послухайте. „Чи мав можливість водій автомобіля „Жигулі”, уникнути наїзду на пішохода в умовах нормальної видимості на сухій дорозі?” Як вам таке запитаннячко?
– Але ж це неправда. Там не було нормальної видимості, були сутінки і був туман, – обурено вигукнув Петрик.
– Ви ж відмовились давати свідчення, от я і записав зі слів інших учасників ДТП, – байдужим тоном пояснив Моталов. – А постанову на підпіс не приніс, бо свідок був хворий і ви самі наполягали, щоб його не турбували, – це вже було адресовано адвокату.
– Зрозуміло. Прошу долучити до матеріалів справи довідку наукового відділу Планетарія про те, що на момент ДТП вже почались сутінки, і довідку Гідрометцентру про те, що був туман. А ось клопотання про призначення повторної автотехнічної експертизи з урахуванням обставин, підтверджених довідками. А ось клопотання про притягнення до відповідальності свідків, які дали завідомо неправдиві свідчення стосовно обставин ДТП, – і адвокат подав всі перелічені папери майору.
– Не думаю, що моє керівництво дасть згоду на проведення повторної експертизи, – мляво проговорив слідчий Моталов. – Експерти перевантажені та й коштів в управлінні бракує. Дуже сумніваюсь... – закінчив він з ледь помітною усмішкою.
– Щоб ви не сумнівались, доводжу до вашого відома, що подам скаргу прокурору на порушення вами норм процесуального кодексу, – твердо сказав адвокат і підвівся.
– Ваше право, – знову усміхнувся Моталов. – Більше не затримую.
Минуло кілька місяців, а міліція Петрика не турбувала. Він побував на кафедрі, дізнався, що розробки, в яких він приймав участь, частково завершені, інші наближаються до завершення, але його ім’я скрізь присутнє і коли він повернеться до дисертації, то може ці розробки використовувати. Петрик подякував, що колеги про нього подбали. Відвідував також і шахову школу, чим невимовно тішив Василя Дмитровича. В школі була гаряча пора – літній наплив школярів у групу початківців. Кількість бажаючих навчатись зростала, довелось залучити в якості тренера-викладача ще одного кан-дидата в майстри спорту. Василь Дмитрович бажав би бачити на цій посаді Петрика, але той вкотре відмовився, посилаючись на слабкість здоров’я.
Та ось в поштовій скринці знову з’явився рожевий прямокутник повістки. Тільки підпис стояв інший – слідчий Гусєв. Домовившись із адвокатом, Петрик прибув до слідчого. Капітан Гусєв повідомив, що в наслідок скарги майор Моталов від справи відсторонений і тепер він, капітан Гусєв, вестиме слідство. І почав капітан з того самого – запропонував Петрику розповісти про обставини аварії. Перезирнувшись з адвокатом і отримавши його мовчазну згоду, Петрик знову докладно розповів все, що він робив і бачив до того, як сталась аварія та в яких умовах це відбувалось.
– То ви бачили стоячу на узбіччі машину? – перепитав Гусєв.
– Бачив. Тільки не на узбіччі, а на правій полосі дороги.
– Тоді чому не зупинились?
– А чому я мав зупинятись? Просто почав об’їжджати стоячу машину.
– А де був пішохід?
– Не було ніякого пішохода. Просто коли я майже порівнявся з машиною, він раптово вискочив з свого місця. Але я все одно оминав його.
– Тоді чому наїхали на нього?
– Бо прямо на мене попер джип і якби я не крутонув праворуч, було б лобове зіткнення.
– І ви вирішили їхати на людину?
– Водій BMW саме тієї миті кинувся за свою машину і опинився між „Жигулями” та своєю машиною тоді, коли зреагувати було вже неможливо.
– А от висновок автотехнічної експертизи стверджує протилежне.
– Якої експертизи? Ви призначали експертизу?
– Ні, її призначав ще майор Моталов, навіщо ж я буду дублювати його роботу. І так уже всі законні терміни слідства закінчились. Так що, ваша версія подій не підтверджується, її заперечує експертиза і покази свідків.
– Яких ще свідків? Не було там жодних свідків, крім водія того джипа. Ви його знайшли?
– А чи був джип? Про нього ніхто, крім вас, не згадує, – і усміхнувся. Але якщо ви назвете номер, ми перевіримо.
– Та ви що, знущаєтесь? Він проскочив, мов блискавка, я і марки не розгледів, тільки пам’ятаю, що темний.
– Так ми, по вашому, цю примарну блискавку шукати повинні? Ні. Це виглядає як спроба свідомо пустити слідство хибним шляхом, що тільки поглиблює вашу провину.
– Ми будемо наполягати на відтворенні обставин, – втрутився адвокат.
– І як ви це уявляєте? Ви можете надати такі ж автівки і візьмете на себе відповідальність за їх вірогідне пошкодження?
– Навіщо, можна зробити математичну модель і розрахувати всі процеси, які відбувались при аварії, – пояснив Петрик.
– Добре, – несподівано погодився слідчий. – Пишіть клопотання, я дам йому законний хід. Якщо прокуратура продовжить термін слідства.
На тому закінчили, а за тиждень слідчий знову викликав їх до себе.
– Мушу повідомити вас, що прокуратура не вбачає необхідності в додатковій єкспертизі і вважає зібрані докази достатніми для з’ясування всіх обставин аварії. Тому маю ознайомити вас з обвинувачувальним висновком, – подав Петрику аркуш.
Адвокат підсунувся ближче, став читати разом з Петриком. Звинувачення полягало в ненавмисному нанесенні тяжких тілесних ушкоджень і завданні матеріальної шкоди шляхом пошкодження майна.
– Обвинувачення вам зрозуміло?
– Зрозуміло, але я...
– Ні, чекайте. Якщо обвинувачення зрозуміло, підпишіть, що ви з ним ознайомлені, – подав ручку Петрику.
– Я мушу порадитись з адвокатом, – Петрик глянув на Владислава Олександровича, та той тільки розвів руками – „Підписуйте”.
– Так, тепер ось це. Ви визнаєте себе винним? Якщо так, підпишіть ось тут. Якщо ні – напишіть „Не визнаю” і підпишіться. – Петрик написав „Не визнаю” і підписався. – Для вас обирається запобіжний захід у формі підписки про невиїзд. Підпишіть тут. – Петрик підписав.
– І ще одне. До матеріалів справи долучено цивільний позов про відшкодування витрат на лікування постраждалого Гунько і відшкодування моральної шкоди. Прошу ознайомитись.
Петрик з адвокатом знову на деякий час заглибились в папери, Гусєв перекладав якісь документи, нетерпляче покашлював. Позов містив купу чеків з аптек на медичні препарати, та коли почали читати уважніше, звертаючи увагу на зміст і дати, то виявилось, що подані й чеки з лікарняного буфета на продукти харчування та цигарки, а також жіночі протизаплідні засоби придбані в дні, коли Гунько лежав прикутий до лікарняного ліжка. Загальалом же претензія сягала астрономічної суми, яку могла покрити зарплата Петрика років за п’ятдесят.
– Ви читали цей позов? – запитав адвокат капітана Гусєва.
– А що таке?
– Ну, по-перше, чеки, це ще не доказ, що ліки купувались для лікування Гунько. Тим більше, що біля каси будь-якої аптеки можна за день назбирати на кілька тисяч таких чеків. Не говорячи вже про товари, зазначені в чеках. А по-друге, сума відшкодування моральної шкоди, вона за якими критеріями визначалась?
– Ну, він порахував, що отримував щомісяця п’ятсот доларів, от помножив це на кількість місяців, що залишились до пенсії і отримав суму. Вважає, що це буде справедливо. Навіть скажу більше, він готовий відмовитись від будь яких претензій, якщо ця сума буде виплачена йому під час слідства, тобто до передачі справи в суд. В такому разі ніякого суду взагалі не буде.
– Як це, не буде? – поцікавивсь адвокат, – адже притягнення до відповідальності за нанесення тяжких тілесних ушкоджень не залежить від бажання потерпілого.
– Так, але існує обставина...
– Що за обставина?
– Ви ж пам’ятаєте, що справу закривали? – Петрик з адвокатом підтвердили. – Ну так вони відкличуть свою скаргу з прокуратури, скасується постанова про поновлення справи, а буде діяти постанова про закриття справи, от і все... – Гусєв дрібно захіхікав.
– Я все ж таки не розумію. Якщо він отримував таку зарплату, аварія сталась при виконанні службових обов’язків, то перш за все відшкодування має сплачувати підприємство. А потім, звідки у мого підзахисного такі гроші? Він асистент кафедри, молодий науковець, ви знаєте, скільки їм платять...
– Але Гунько не винен, що ваш підзахисний отримує таку зарплату. Він отримував свою і прагне справедливого відшкодування, – парирував слідчий.
– А ви вважаєте, що він справедливо отримував таку зарплату? Молодий науковець і за півроку такої суми не заробить...
– Припинимо цю дискусію, бо вона не стосується суті справи. До моїх обов’язків не належить оцінювати обгрунтованість цівільного позову, я повинен його тільки долучити до справи і ознайомити обвинуваченого. Всі інші питання будете вирішувати в суді. Та я вам раджу подумати над пропозицією постраждалого, бо навіть пара років колонії назавжди зламають кар’єру молодого науковця, – закінчив Гусев з іронією.
– Добре, припинимо, – погодився адвокат і Петрик не заперечив. – А скажіть, власник „бумера” що, позову не подавав?
– Ні. Його задовольнила сума, отримана по страховому полісу.
– Дивно. Яка скромність і порядність. Ходімте, Петре Борисовичу.
Ця розмова зі слідчим і документи, які він підписав, дуже непокоїли Петрика. Разом з адвокатом він направився до шахової школи поговорити з Василем Дмитровичем. По дорозі Петрик пригнічено мовчав, заглибившись в свої думки, Владислав Олександрович не намагався порушити мовчанку, теж щось зосереджено обмірковував. Тренер відразу зрозумів, що сталось щось важливе, провів їх до директорського кабінету і уважно, не перебиваючи, вислухав.
– Мерзотники! Я звичайно співчуваю йому в його біді, але так же не можна! Петрик не винен в тому що сталось. Це збіг обставин. Адже він сам поставив машину на проїжджій частині. І вже з водія перетворився в пішохода, мовляв – „Я, не я і хата не моя!”. А ці слідчі, вони що, зовсім дурні, чи прикидаються? Якщо він пішохід, то мав бути на пішохідному переході. І вже безробітний! Тількищо заявляв, що отримував справедливих півтонни баксів, а тепер безробітний. Від Мармеладова навчився – голову на відсіч дам! У того татусь нашими долями крутив, як циган сонцем, і цей такий самий, ще й банду свою виховав достойно.., – ще довго роздратовано коментував почуте від Петрика і його адвоката Василь Дмитрович.
– Я подам протест до прокуратури, – сказав адвокат, коли тренер трохи вгамувався. – Ну, а не допоможе, домагатимусь в суді відправки справи на дослідування. Тоді буде час і на експертизи і на відтворення. Не горюй, хлопче, просто так ми тебе не віддамо! – поплескав підбадьорливо Петрика по плечу.
– Не подобається мені ця ситуація, – занервував Василь Дмитрович. – Як би під час суду вже пізно не було. Вони і в суд раніше нас прибіжать і домовляться, так, як раніше домовлялись, а зараз і поготів.
– Так, – зітхнув адвокат. – Гроші скрізь стежку протопчуть.
– Що ж, хоч і протирічить це моїм принципам, та іншого виходу зараз немає! – з блиском в очах загадково промовив Василь Дмитрович і почав накручувати диск телефона. Нарешті у слухавці відгукнулись. – Євген Миколаєвич, вітаю, шановний! Впізнав?.. Ну що ж, не бути мені багатим. Справа є до тебе, але не по телефону... Можу я до тебе, як скажеш... Добре, домовились, буду.
Німе питання було в очах Петрика й адвоката і Василь Дмитрович незволікаючи пояснив – „Це один з моїх перших учнів, ще з молодих років, майже ровесник. Повернувся в наше місто після багатьох років відсутності. Зараз він відставний полковник міліції, поїду до нього поради просити. А може й допомоги”.
Минуло кілька днів напруженого чекання і Василь Дмитрович знову зустрівся з своїм давнім другом, тепер уже на своїй території – в шаховій школі, щоб принагідно познайомити його з пред-метом своєї гордості. Пройшлись по класах, покла-цали клавішами на комп’ютерних тренажерах, зайшли до кабінету.
– Що ж, друже, не знаю чи потішать тебе мої новини, але зробив все, що міг, – порушив нарешті головну тему Євген Миколаєвич. – Переговорив я з начальником слідчого відділу. Цей майор – сусід мій по під’їзду, пересказав йому все, як ти мені розповідав. Не проста там виявилась ситуація. Є у нас в обласному управлінні один полковник на високій посаді і саме його пле-мінником виявився той власник „бумера”, з вашого міста, між іншим, – тренер кивнув. – З тим „буме-ром”, підозрюю, не все чисто, бо при таких незнач-них пошкодженнях, він кинувся кузов міняти. Дядечко розпорядився, щоб йому довідку видали про ДТП, а винним вписали твого вихованця.
– Але ж суду ще не було, як же його винним визнали?
– Його не визнали, його призначили. Щоб поліс страхування цивільної відповідальності використати. Ну а тепер вони з цієї позиції вже не відступлять ні за яких умов. Майор мені відверто сказав, що втратити посаду заради твого вихованця не хоче.
– Паскуда твій майор! – лайнувся Василь Дмитрович. – За шмат заліза хлопця за ґрати готовий відправити.
– Чекай, не гарячкуй. Він відверто сказав, що отримав чітку вказівку виставити цього хлопця обвинувачуваним. Все це заради поліса. І цієї мети вони вже досягли, а буде він за ґратами чи ні, їх не обходить.
– Як же не буде, якщо він обвинувачуваний?
– Не гарячкуй, кажу. Цей майор і мені дещо винен, тож він пропонує наступне: ваш адвокат не здіймає галасу, щоб не притягувати увагу до цієї справи, її ще потримають пару місяців у слідстві, він сам з прокуратурою домовиться, а потім передадуть в суд. Ось тут головне! Саме перед тим вийде Указ про амністію і твій хлопець вільний. Прокуратура заперечувати не буде, у них там свої заліки, це не ваша справа. Залишається вашому адвокату тільки стосовно цивільного позову свій талант застосувати, потішити суддю вишуканим красномовством і стрункою логікою. Оце все. Все, що міг.
– Що ж, дякую. Скільки хочеш партій у мене виграти?
– Це ти так мені хабара хочеш дати? – засміялись обоє.

* * *

Після оголошення постанови суду, вийшли в коридор. Там в повний голос репетувала Клава, здіймаючи догори руки і вказуючи на Вєтала: „Де справедливість, Господи? Моєму синочку життя зруйнував, він мав таку зарплату, будинок будувать зібрався, а тепер все прахом пішло, тепер без роботи, інвалід, і всі гроші витратили на лікування мого синочка. І хто? Інтелігент, аспірантик хирлявий, очкарик клятий! Будь ти проклятий! Шкода, в дитинстві його не добили! Де справедливість, Господи?”. Петрик озирнувся на крики Клави і раптом побачив, як під стелею з’явилась напівпрозора хмаринка, а в ній янгол. І янгол сказав неголосно, але так, що всі почули: – „ЦЕ ВОНА І Є!”.
Тітка Євдокія, зі словами „Допоможи йому, Господи”, перехрестила Петрика.

Січеслав. 2010р.
тел. 050-909-7664, 096-820-0370.