танець

світло, наче ослаблене за день, втомлене, сонне широкими плямами розливається по залу, кидаючи темні тіні, що наче темні полотна простяглись по підлозі і стінах, нерухомими плямами... ледь чутно звучить музика, трохи збиваючи у повітрі те мовчазне бриніння тиші ,що важким тягарем, силою тисне на все навкруги: на довгі ряди крісел, на невелике підвищення сцени, на світло, на вікна, на музику.... на усі далекі, прикриті від ока темрявою закуточки, в котрих окрім сліпого байдужого мовчання, чулося щось ніби хиже, вороже, що як старі дитячі страхи закрадається в душу породжуючи купу думок про добро і зло, ніби нагадує про себе, ніби дає знати що кволий потік світла від невеликої настільної лампи не прожене те хиже створіння ночі, того мовчаного спостерігача... усе ніби застигло у теплому повітрі наповненому запахом пилюки і золотом світла... усе ніби в якомусь очікуванні, затамувало подих, бажаючи почути, побачити, нічого не випустити зі свого впертого, несамовитого, вічного погляду, щоб нікому про це не розповісти, притаїти в собі побачене і знати просто знати для себе... і знову чекати, чекати поки на їх сліпих, та уважних очах відбудеться нова комедія, нова драма... і вони дивляться.. дивляться крізь сперте повітря, наповняючи зал загадковісю,чарівнісю...
і ось, почалось... між рядами крісел, під темною стелею де сіре полотно вечора вже простягнуло жадібні лапи до тендітного світля, пролітає подих, збиває повітря і падає до долу тихим шепотом, породжуючи цікавість усіх неживих глядачів, усіх, окрім темріви, що забившись у свої глибокі кутки, має на думці тільки свого ворога, тільки ним вона зайнята, готуючись зайняти своє місце в залі коли все закінчеться, і розпочати вже своій новий ніким не бачений танець, танець тиші і ночі.... подих знову злітає, за ним поспішає рух, розбиваючи повітря... що натягнулось як тетява, ніби зіщулившись, думаючи що його вдарять ненароком і знову розслабилось, щоб знову відпустити подих, на якусь мить... крок, ще крок... стрибок... крізь тишу та музику в ній пролітає наче несподіваний грім, новий звук... скрипнула підлога, від чого повітря здригнулося і хвилями розпускаючи на всі боки своє здивування задрижало, лоскочучи стіни, стелю, крісла, та темряву, що злякано підвела очі, на мить відволікаючись від своєї гри зі світлом... і знову... крок, крок... пауза... забриніла струна, усе нарощуючи темп, нарощуючи та нарощуючи аж поки все не закричало, не заверещало, затанцювало... подих... рух... рух.... крок.. стрибок.... а усе дзвенить ніби злякане і шукає виходу.. стрибок, ніби бажає втекти подалі від цього пориву, від шуму... крок... забриніла тиша...
і темрява, ніби одразу забувши про все знову зайнялась світлом, а світло далі полилось кволим потоком, малюючи на стінах чорні плями, породжуючи темряву, і музика знову полилась крізь важку тишу, крізь позолочене пилюкою та світлом повітря, що все ще хвилюючись від танцю тремтить, лоскочучи змучені стіни, стелю, та довгі рядки крісел, котрі ніби закутані у чорні полотна вечора...