Їй було вже байдуже, що буде далі. Усе сталося занадто швидко...
Вона перелякано та несамовито бігла вперед. Легкий весняний вітер торкався кожної частинки її дивовижноо привабливої шкіри. Усе навколо саме раділо теплу, лагідному сонячному промінню, що так забарилося, та довгоочікуваній весні. Усе навколо, але не в її серці...Порожнеча заполонила увесь її внутрішній світ. Вона не помічала ані дивовижних пейзажів навколо неї, ані лагідних коливань вітру у її сплутаному волоссі. Навіть набридливий мобільний, що безкінця виспівував знайому до болі мелодію, був їй байдужий. Вона не готова говорити будь з ким, не було слів для пояснення рідним та близьким.Вона просто тікала від реальності, такої буденної, такої ненависної, адже це її єдиний вихід.
***
Завжди успішна, надзвичайно приваблива та кмітлива вона була яскравим лідером у всьому.Навчання? Для неї це ніколи не було проблемою, знання давалися без надмірних зусиль. Хлопці? У будь-який час біля її ніг. Подруги звичайно намогалися бути схожою на неї. Усе, чого вона бажала та прагнула давали їй батьки. Брендовий одяг, коштовні прикраси та новенький BMW X6 з купленими правами у її гаражі. Вона була з тих, хто бере від життя все і не повертає нічого, нічого не віддає. Та, на жаль, так в природі не буває.
РІВНОВАГА БУЛА ПОРУШЕНА!
Як же їй було огидно посміхатися щодня цьому буденному натовпу... Дурепи подружки здатні говорити лише про "ой, прикинь,видела в коллекции Пластининой такую юбочку..." набридло... Щодня вона натягала чергову посмішку й своему новому бойфренду, що був зіркою шкільної футбольної команди, але за розвитком походив на первісних людей. Та вона знала, що так необхідно. Усі ці безмірні страждання лише для того, щоб не думати про свою самотність. Самотність серед натовпу... Вона страждала, чререз відсутність розуміння, усі вважали її лише розбещеною кралею, що живе бездумно витрачаючи гроші, це її калічило, проте вона знала, що залишившись насамоті - збожеволіє.
Просто була в її житті людина, заради якої варто було жити, як їй здавалось. вона сліпо вірила в казку, в щирі та справжні почуття.
Та життя насправді надзвичайно відмінне від казки. Ми часто робимо вібір між правдою та брехнею, між почуттями та обов'язком, між вірою та безнадією. Він залишив її самотньою, зневіреною та безсилою, неначе птаху без крил. Саме тоді в ній оселилися дві різні людини. З того часу одна з них намагалась жити далі, шукала нове, з позитивом дивилась на речі та людей.
Але інша людина... Вона померла, вона застигла на місці. Без віри, без надії на майбутнє, без бажання жити, без ліку часу. А найстрашніше те, що саме ЦЯ людина деделі частіше керувала її настоєм, дедалі частіше вона пргнула залишатися наодинці зі своїми почуттями да переживаннями, що суперечило її переконанням. А так звані "подруги" вважали це просто її черговою примхою. Батьки бачили стан у якому перебуває донька, але лише знизуавли плечима й повторювали: "Такий у неї вік, переросте".
Життя здавалося порожнім та втраеним. Усе навколо швидко надридало, дратувало та завдавало надзвичайного болю. Спокій вона могла знайти лише у своїй невеликій, але стильно декорованій кімнаті, яку вона власноруч облаштувала. Але і це не могло врятувати її від постійно присутнього відчуття відірваності від світу, від реальності. І тоді вона знову йтиме туди, де їй будуть фальшиво посміхатися, де знову прийдеться слухати набридлі футбольні історії "коханого". Серед буденного та обмеженого натовпу вона намагалася пробутити саме ту оптимістичну людину, яка переважала у ній усе рідше.
За декілька днів до завершення іспитів, якими вона навіть не переймалась, у її житті сталась подія, на яку вона чекала останні місяці. Повільно йдучи та вигадуючи чергову "відмазку" для кохоного, через пропущену зустріч, вона раптово зупинилась.
Сталось непередбачене, те, до чого вона зовсім не була готовою. У її кишені лунала саме та мелодія, яка колись сповіщала про ЙОГО дзвінок,Саме та, яку вона вже не сподівалась почути на своєму мобільному. Вона неквапливо витягнула телефон, ще досі не розуміючи, що насправді відбувається, проте - запізнилась.
Далі - хвилина мовчання, що здалась їй вічністю. Ледь дихаючи дівчина тремтячими руками переглянула вхідні дзвінки, щоб впевнитись у тому, що все дійсно реально. Вібрація... Знову мелодія...
-Да, я слушаю...-тремтячим голосом промовила вона.
-Привет! Просто хотел поздравить тебя с праздником... Ну, помнишь, с твоим праздником, которого ты каждый год так ждёшь. Пусть ты еще не журналистка, но я верю что всё у тебя получится, это же твоя мечта.-з трубки лунав приємний чоловічий голос, який раніше щоранку будив її, який раніше був дорожчий за будь-яку мрію.
-Ах, да! День журналистики, а я совсем забыла.В любом случае спасибо...Не стоит так беспокоиться.
-Может это звучит немного странно, но я бы очень хотел с тобой его отпраздновать...как мы делали это раньше.
-Раньше? Это перед тем как ты уехал без единого объяснения, или после?..Или тебя отшила очередная подружка и ты посмел решить, что тебя тут кто-нибудь ждёт? Прости, любимый, но ты ошибся...
Кінець розмови. Несподіваний навіть для неї самої. Вона не розуміла, звідки в неї взялося стільки мужності бути такою сильною та жорсткою.
Враз біль та образа заполонили її свідомість. Мобільний випав з її руки. Вона підсвідомо зрозуміла, що їй негайно треба сісти, щоб не звалитися з ніг. Безсила та квола вона сіла на бровку біля самісінької дороги, а люди лише байдуже проходили повз неї, адже усім байдуже. Вона не могла зрозуміти, яке він мав право повертатися у її життя, саме тоді, коли вона набралась мужності і вирішила почати нове життя.
Проте як вона може на нього ображатися, на нього, такого рідного та коханого, такого далекого і омріяного. Ні, такого не могло бути. Вона лише намагалась викликати залишки гордості, щоб не здаватися такою жалюгідною та кинутою, саме тому такі жорстокі та однозначні слова вона знайшла для нього. Прийшовши до тями, вона зрозуміла, що треба виправити ситуацію. Мобільний...Номер...Дзвінок...
-Алло...
-Андрей, извини... так грубо вышло, просто я не ожидала что ты позвонишь, а ты ведь просто хотел поздравить...
-Не надо извинений.-різко перебив чоловічий голос.-У тебя ведь есть полное право меня ненавидеть, но я хочу, чтоб ты знала, так было необходимо...
-Я буду обедать там, где обычно, если хочешь - подходи, буду рада тебя видеть...
ЇЇ життя наповнилося новим сенсом за одну єдину мить. Вона не вірила своєму щастю. Життя ніби знову відкрило перед нею свої обійми. Вона відчула запах квітучих древ, неначе вони щойно розквітли, вона відчула лагідні пестощі сонця, неначе воно тільки сьогодні освітило Землю. Все було ніби вперше, таке чудове відчуття наповненості та задоволення...
***
Це був найщасливіший рік у її житті. Це був єдиний рік у її житті, коли вона цінувала та насолоджувалась кожною хвилиною проведеною разом із ним. І знову у її життя прийшла казка, і знову вона могла дихати на повні легені не боючись крикнути усьому світу, що вона найщасливіша.
Але разом із тим, це був...
Їй було вже байдуже, що буде далі. Усе сталося занадто швидко... Вона перелякано та несамовито бігла вперед. Легкий весняний вітер торкався кожної частинки її дивовижно привабливої шкіри. Усе навколо саме раділо теплу, лагідному сонячному промінню, що так забарилося, та довгоочікуваній весні. Усе навколо, але не в її серці...Порожнеча заполонила увесь її внутрішній світ. Вона не помічала ані дивовижних пейзажів навколо неї, ані лагідних коливань вітру у її сплутаному волоссі. Навіть набридливий мобільний, що безкінця виспівував знайому до болі мелодію, був їй байдужий. Вона не готова говорити будь з ким, не було слів для пояснення рідним та близьким. Вона просто тікала від реальності, такої буденної, такої ненависної, адже це її єдиний вихід. Серед дерев та опалого листя вона вирішила остаточно, що це - кінець.Врдуге вона не переживе такої втрати. Він пішов так само, як і тоді - без пояснень, без слів, без прощань. Він пішов саме тоді, коли вона починала жити, а разом із ним пішов і сенс її життя.
Через тиждень пошуків її тіло знайшли в сусідньому лісі, смерть настала при загадкових обставинах. Ніяких слідів насилля на тілі, навіть версію самогубства криміналісти одразу відкинули, адже не було навіть отруєння. Отрута була введена коханим прямісінько у серце, яке не готове було до нової втрати. Лише маленький клаптик паперу міг дати пояснення всьому. Вона стискала його у своєму тендітному кулачку, що так був схожий на дитячий, от тільки він був холодний та ... нерухомий.
"...ненавижу быть слабой.
Почему такие перемены? Почему иногда так мучительно больно и грустно? Осознавая какая я беззащитная, пустая и одинокая тело пробирает дрожь. Боль сознания просачивается в каждую клеточку тела и понимаешь, что ничего не в силах с этим поделать, ничего не изменить. От одиночества не сбежать, не спрятаться, не укрыться, не прогнать. Это чувство такое чёткое, такое реальное и, к сожалению, такое осознаное. Искать сказочное в реальном-это глупо. Глупое чувство окутывает с ног до головы и предназначает страдания в будущем, а я так больше не смогу... А ведь так больно ошибаться в том, во что так слепо веришь, в том что предавало силу и двигало вперёд, в том, что давало надежду на светлое существование..."
ВІД АВТОРА
Прошу пробачення за сумну історію, яка має напівреальний зміст. Маю одне побажання до читачів та критиків, сприймайте усе об'єктивне суб'єктивно, таке може стратися з будь-ким. Не шукайте у всьому happy end... Життя - не поєзія, воно прагматичне.