Уже п’ятий рік Дмитро Хвильовий працював на дрібній посаді у Дніпровській Міській Раді, у самому центрі міста, яке він так щиро ненавидів. Давно вже він припинив чекати на підвищення, яке, як йому здавалося, принесло би із собою нині лише турботи та негаразди. Лише турботи та негаразди і жодної краплини радости. Він мав три освіти, що дозволило би працювати і деінде, де більше платять, але тоді життя стало би для нього зовсім нестерпним. Адже довелося би ще більше спілкуватися з такими ненависними для нього людьми. Тому він гідно ніс свого хреста та планував це робити до самої жалюгідної пенсії.
Вечір п’ятниці. Це означало, що сьогодні Дмитро затримається особливо. Удома його увечері завжди чекала дружина, тому він додому не поспішав, а особливо – у п’ятницю увечері. Він заходив до шинку поблизу з місцем роботи, щоби пропустити кухоль-другий пива. Тоді він розмірковував над різними життєвими дрібницями, або над глобальним, та й або просто сидів у спокої. Сьогодні мало відбутися те саме. Він замовив і сів за віддалений столик у темнішому кутку закладу. Не бажав ніким бути поміченим. Він тверезо розумів, що може наштовхнутися на знайоме обличчя – і того він уникав усіляко, якщо не враховувати меж увічливости.
Подали перший бокал.
Дмитро спокійним важким рухом поправив окуляри на своєму носі та взявся за пиво. Минув маленький ковточок. Він смакував і розтягував своє пиво, він не був пияком; він був естетом цього процесу. Сьогодні складні думки тікали від його голови. А колись він був доброзичливою скромною людиною, спілкувався із тими, кого з певною часткою обмовок міг би навіть назвати друзями. Нині ж він був закритим пасивним мізантропом, що зневажав саму людську істоту. А першочергово – зневажав себе. Колись у нього були амбіції, геніальні ідеї. Нині ж – лише неприємні спогади про провали. Він очікував од життя зовсім не того, що отримав. І розчарувався… Плисти за течією, зрідка відштовхуючись від берегів, здавалося йому єдино можливим способом життя майже від першої хвилини, коли влаштувався на роботу. І все ж він добре усвідомлював зміни, що відбулися у його душі за останні роки, називаючи це життєвою мудрістю. Йому вже не хотілося ніякої романтики, ніяких зайвих рухів, а його шлях перетворився на сумне та сіре буття до смерти. Навіть кухоль пива більше не приносив йому того полегшення, як колись, хоч би й два роки тому. Це була, свого роду, декоративна традиція.
Все у його свідомості швидко почало змінюватися, коли він познайомився із дорослістю. Одногрупників із університету він забув, від прогулянок і корпоративів із колегами відмахувався по-різному, а з дружиною намагався зайвий раз не розмовляти. В усьому його єстві проглядалася втома, хоча йому й було всього двадцять сім. Він вдивлявся у кухоль і дивні арабески на ньому, намагаючись не звертати уваги на інших. Але його на кілька митей повернула до реальности пісня:
«Часом виє вітер і човен на воді гойдає,
Нічого не бійся, в кінці сценарію happy end».
Дмитро підняв загострені втомою очі та побачив Івана Чухрая, свого давнього знайомого, що якраз повільним кроком ішов до виходу. Чухрай помітив Хвильового і ледь помітно кивнув йому. А той, сам не знаючи чому, відповів тим самим. Іван як ніхто інший розумів Дмитрове небажання будь з ким спілкуватися за самою його зовнішністю. Хоча не розмовляли вони вже років п’ять. Хвильовий здивувався зустрічі саме із Чухраєм, бо давно вже ніхто про нього не чув. Із тих самих пір, як той провалив екзамени на магістратуру. Деякі гадали, що він зник через почуття ганьби, що його захмарні показухи розбилися так тупо. Але Хвильовий сумнівався в тому із самого початку. Він, як виявилося, і не знав Чухрая зовсім. Усе те, що знав, виявилося плітками та додумами.
Колись ці двоє серйозно конфліктували. Причиною тому було, що Хвильовий під упливом дуру та молодости зійшовся з дівчиною винятково заради сексу. Іван такий учинок уважав проявом низької гідности. Але сьогодні Хвильовий і сам себе зневажав за це. Скоріш за все, Іван уже й не згадував того навіть мимоволі. Можливо, він навіть ставився до Дмитра з певним визнанням. Дмитро також переглянув своє ставлення до Чухрая. Він згадував його із більшим теплом, ніж усіх цих Жуйків, Кульчицьких, Ріжників, які нині були порожнинками в його очах. Він їх поганими не вважав, ні, лише жалюгідними. А Чухрай… у нього навіть чомусь можна було повчитися.
Іван Чухрай був на рік молодший від Хвильового. Згорблений і худорлявий, із глибокими карими очима та мішками під ними. Він міг би бути привабливим, якби не був такий коцаний. Повна протилежність Дмитра, який не мав би за собою нічого симпатичного, якби не вмів наводити марафети. Зовнішня потворність Івана була майже навмисною: він ніколи не намагався прикрасити себе. У цьому стрункому хворобливому тілі ховалася якась непереборна любов до свободи – саме це цінував Хвильовий найбільше. А ще Чухрай вирізнявся аскетичністю та стійкістю. Кажуть, що він жив один. Його поведінка вирізнялася і він змінювався у ставленні до людей з ледь помітних причин. У нього була нотка у душі, якийсь знак переваги над іншими. Він щось писав: якісь вірші, якусь філософію, але не афішував цього. Слава його не хвилювала зовсім, як виявилося. У нього була там якась своя власна мета… Він мав сьогодні особливу футболку: на спині був зображений зороастрійський фаравахар. Що воно означало? Якась прихована думка, як у давньоєгипетських жерців. У голові Дмитра промайнула викривлена цитата з якоїсь книги: «Мне кажется, что сегодня Вы непременно умрете». Він не міг собі пояснити звідки вона та нащо, але і щось містичне тут було, щось осяйне.
Чухрай пішов.
Дмитро все тягнув хвилини за пивом. В окулярах і з пивом у руці, відкинутий назад він нагадував нині одного німецького анархіста. Він помітив на собі погляд молодої блондинки, але навіть не глянув на неї відверто. Це зовсім не було пов’язано із його шлюбними обов’язками. Він занадто зневажав свою дружину, щоби навіть припускати думки про стосунки з іншими або про флірт. Тим часом перший кухоль мілів. Але невдовзі черговий. Йому вистачало невеликої кількости алкоголю, щоби сп’яніти.
Восьма тридцять. Уже час іти додому. Хвильовий обережно, але з похитом, підвівся. Поклав якісь гроші під порожній кухоль та пішов. Сірою вологою вулицею він ішов до своєї маршрутки. Йому не треба було перевіряти телефон, бо дружина йому не телефонувала у такі дні, а керівництво про нього забувало миттєво. Він узагалі не відповідав на дзвінки та повідомлення за можливости, навіть на знайомі номери. Хвильовий ішов повз безхатьок, високо піднявши голову. Зараз він нагадував стійкого мученика, що терпить поруги та копняки. Нарешті зупинка. Через кілька хвилин і потрібний транспорт. Він їхав сидячи, що рідко буває у такий час, навіть якщо враховувати кінцеву, до якої він мав їхати. Глухі окраїни Дніпра, що переповнені смітниками, циганами та битими дорогами. Похилившись на скло він дивився у вікно та нічого не бачив. А у салоні тихо лунало «Закрой за мной дверь…»
– Они говорят, им нельзя рисковать… – додав Хвильовий
Скоро він уже пхав ключа у двері. Почекавши кілька секунд, увійшов. Дружина була удома, та не вийшла йому назустріч, і навіть не гукнула до нього з кімнати, повністю полинувши у телевізор. Нічого іншого й очікувати було не варто. Якби трапилося інакше, то він би викривився від привітального поцілунку дружини. Але він віддавав данину етиці та привітався з Настею, коли проходив повз кімнату. Він пішов на кухню, щоби побачити те, що бодай якось пробуджувало його душу в цих стінах – на вечерю. Сьогодні на столі були магазинні пельмені, сметана та чашка чаю. «Какая гадость, сама бы всю жизнь жрала это» – промайнуло в голові. Але робити нічого. Вже пізно і готувати щось самому було лінь. Та він і не зміг би нічого кращого утнути за це їдло. Він повільно їв, намагаючись удавити нудоту ковтками холодного чаю. Він уявляв, як віддає це хавло собаці, а та відвертається. Хвильовий підійшов до вікна та викинув туди залишок вечері. Йому було байдуже, що хтось міг проходити під вікном.
Він телевізор із дружиною не дивився майже ніколи. Сказати ще, що Настя була найзвичайнішою дружиною: дурнуватою та балакучою. А він ставився до неї, як цілком звичайний чоловік: мовчки зневажав і так само мовчки трохи насміхався. Уже давно він не відчував до неї чогось хорошого. І нині він бачив усі дійсні насолоди подружнього життя: сварки, поділи, секс за розкладом і магазинні пельмені через день. Він, тим не менше, не думав розлучатися, адже розумів, що знайде собі таку саму, а наодинці жити важче, ніж зі звареними пельменями після роботи. Попоравшись трохи, Хвильовий роздягся і ліг у ліжко. Але заснути довго не міг, тому просто лежав із заплющеними очима. Невдовзі підійшла і дружина. Вони лежали на різних краях ліжка. Так, ніби були вимушені ділити між собою життєвий простір із огидою, але заради спільного виживання. Останньою думкою Дмитра за день було «Достала».
Тиждень по тому Хвильовий уперше дивився телевізор за довгий час. Новини. Одна з останніх вразила його до глибини душі, чого із ним не було вже давно. На одній із невисоких могил за містом місцеві знайшли смердючий труп у футболці із фаравахаром. У кулаці небіжчика була записка «Поховайте тут». Дмитру знову спала на думку цитата. Цього разу це був якийсь вірш: «Как много мир утратил, когда оборвалась твоя строка».