Аж ось, я бачу тебе на полотні, якою ти колись давно була. На тлі хвиль неспокійного моря, покритих тонкими смужками піни, та сірого-сірого неба ти сидиш собі одна на камені. Скелястий і грізний, але якийсь величний, берег. Ти підібрала коліна; до мене спиною, а млистий погляд прагне назад, ніби ти почула, як хтось підкрадається, та щойно почала шукати. Вітри здіймають і розмітають твоє волосся гіллям верби чи колоссям, чи м’яким шовком. І мені чомусь здається, що зараз ти станеш виром жовклого листя з моєї недописаної казки та полетиш кудись далеко від мене, кинувши на прощання саму усмішку. А я з далекої дороги до тебе йшов, і зміг подивитися лише якусь хвилинку, залишившись на тому березі на самоті. Та ні, мене там немає та не буде, ти одна на полотні, досі є, непорушна та незмінна.