На його робочому столі лежала переглянута ним характеристика, з прочитаного здавалося що її власниця є просто ідеальною, та з його хоч і невеликого, але не один раз підтвердженого досвіду це було лише значне перехвалювання «тихоні відмінниці»…
Через декілька хвилин почувся стук в двері, вони відчинилися і до кабінету ввійшла та ідеальна людина. Вона була невеликого зросту, така ніжна, така тендітна, як здалося йому така незахищена. Він ледь втримався в кріслі,щоб не підбігти до неї і обійняти, пригорнути до своїх сильних плечей. Йому самому здавалося це дивним, він сам себе не впізнавав, але ні на хвилинку не зводив з неї свого могутнього погляду.
Вона ж ще секундочку тому стоячи за дверима дрижала від страху, але побачивши сидячого за столом молодого, сильного, красивого хлопця почала труситись зовсім не від страху. Її щось до нього тягло і ця незрозуміла сила, дала їй зрозуміти що вона не зможе з ним спокійно працювати та й взагалі вона боялася, що ця сила наступного разу її обов’язково штовхне в його власні, могутні обійми:
- Вибачте, я мабуть не в той кабінет зайшла, - промовила дівчина, і вийшла з кабінету.
Він зрозумівши, що може її втратити схопився з крісла і побіг за нею.
- Зачекайте, - він вибіг за нею та вона хоч і добре чула його не зупинялась, а навпаки ще прискорила свою ходьбу.
Вибігши надвір він її нарешті наздогнав. Схопивши за руку щоб зупинити її він відчув у собі якесь незнане до цієї миті почуття, те тремтіння дівчини дало йому зрозуміти, що вона відчуває те саме.
- Відпустіть.
- І не подумаю. Я був би повним ідіотом, якби це зробив.
- Нахаб, негайно відпустіть.
Вона з усієї сили від нього виривалась, та насправді хотіла до нього прижатись з усієї тої сили якою рвалась.
- Не відпущу…- але зрозумівши, що він завдає їй болю все ж таки з важкістю відпустив. – Просто ви так вибігли, що забули в мене свої документи…
- Я завтра за ними прийду. Залиште в приймальні.
- Гаразд, тоді до завтра…
Вона подивилася на нього, хотіла заперечити та нічого не відповіла, а повернулась і пішла. Він ще довго стояв і дивився їй вслід…

Цілу ніч ніхто з них не зміг заснути. Кожен по-різному представляв собі зустріч, обоє обмірковували майбутню розмову.
- Доброго дня, я прийшла за документами.
- Скажіть ім’я я пошукаю.
Дівчина представилася. В купі паперу її документів не було.
- Зачекайте хвилинку, я піду запитаю.
- Звичайно, - дівчина зачекала, коли секретарка зайде до кабінету, а потім повернулася і вийшла з офісу.
Зрозумівши, що вона знову від нього втече, він як і першого разу побіг за нею.
- Це наша друга з вами зустріч. І ви вдруге від мене втікаєте.
- Зовсім ні у вас «мания величия». Просто я дуже поспішаю.
- Так звичайно, як я сам не здогадався. До речі зараз обід може пообідаємо.
- Я ж вам поясню, що поспішаю. «До речі» також на обід. – Промовивши це зрозуміла, що це було зайвим.
- Тоді повечеряємо. – Сказав він і повернув в бік кафе, а на кінець додав. - Я вам зателефоную.
- Можете не напружуватись, ввечері в мене справи.
Він нічого не відповів тільки посміхнувся…

Ввечері вона не відходила від телефону, та дзвінок не лунав. Довго чекаючи вона заснула. Розбудив її ранній дзвінок, номер був незнайомим. Вона вирішила не піднімати, та телефон не переставав дзвонити. Вона зібравшись підняла слухавку…
- Слухаю.
- Доброго ранку.
- Вибачте з ким я розмовляю? – вона запитала хоч і добре знала, хто на тому боці слухавки.
- І в правду… хто б це міг бути?
- Я ж сказала, що за паперами зайду пізніше.
- А за паперами не потрібно приходити. Вас прийнято на роботу… Та я не тому дзвоню може поснідаємо, а зразу після сніданку я вам зроблю екскурсію по офісу. У вас немає вибору.
- А ви з усіма новими співробітниками снідали і робили їм екскурсії?
- А для вас це має велике значення?
- Звичайно, я не задаю питання які мене мало цікавлять.
- Мені це приємно.
- Не тіштесь надіями, просто хочу знати, що скажуть майбутні колеги.
- Гм. Хоч один плюс. Я вас чекатиму о 8.30 напроти офісу.
- Я прийду в 9.00 на роботу. – сказала і поклала слухавку.
- …я чекатиму… - прошептав він…

Прийшовши рівно о 9 вона думала, що він чекатиме її біля входу та його там не було. Зайшовши у приміщення вона спочатку всіх передивилась та його не побачила. Підійшла до секретарки випитала про свої обов’язки, робоче місце та це все їй не було цікавим вона чекала, коли він покличе до себе секретарку та дзвінок не лунав, а їй було соромно про нього запитувати. Через декілька хвилин після розмови вона сиділа за своїм робочим місцем. Їй не вірилось, що вона нарешті не безробітна та ще й на такій роботі: журналіст дитячої сторінки. Та не стільки те не вірилось, як його не прихід. Чому він її не зустрів?.. невже образився?...
- Привіт, ти новенька? – до неї звернулась не така вже молоденька, але надзвичайно красива дівчина. В неї було довге хвилясте волосся, чорні очі і велика щира усмішка.
- Так. А ви тут давно працюєте?
- Ну, як, тобі, сказати? Не так уже й давно, але достатньо для того щоб про все і всіх тобі розповісти. До речі не говори мені на ви, я почуваюсь ще старішою, до того ж ми колеги. – вона трішки посміхнулась і почала їй розказувати…
Розповіла спочатку про організаційні питання, потім майже про кожну співробітницю. З її слів майже всі були хорошими, добрими, не заздрісними, щирими. Їй хотілося чим скоріше з ними усіма познайомитись поближче. Та найбільше вона чекала розповіді про нього. Дівчина їй все і про всіх розповіла, а про начальника ні слова. Чому?... Їй стало настільки цікаво, що вона набралась сили, сміливості і запитала:
- Так… цікаво тут у вас надіюсь колектив мене також полюбить.
- Звичайно полюбить. В цьому можеш навіть не сумніватися.
- А наш начальник. Який він, строгий, вимогливий, гордий?
- Знаєш він дуже милий та з нами він майже не спілкується. Про нього я тобі не можу багато розповісти. Та він не є гордим. До нього багато хто ходить радитись щодо статті, теми. Він завжди скаже свою думку. Порадить де потрібно щось змінити, до писати. В нього заробітна плата не є більшою за нашу. Завжди майже у всіх є надбавка, премії до зарплати. Він у нас нормальний тільки чомусь завжди сам. Говорять, що у нього колись була дівчина, без 5 хвилин наречена. Кажуть, що покинула і вийшла за його брата чи найкращого друга. Та я не знаю чи це правда, скоріше за все плітки. Ну я вже піду, ти тут не сумуй, до речі зайди до шефа запитай про тему наступного номера й готуйся потихеньку. А я зайду за тобою перед обідом, пообідаємо разом, заодно познайомишся з іншими колегами. До зустрічі.
Трішки ще посидівши подумавши вона вийняла з сумочки записничок і зовсім без страху пішла до кабінету начальника, точніше як його всі там називали «шефа».
- Будь ласка, я можу зайти.
- Так заходьте, я зараз доповім.
- Спасибі – сказала вона приглушено.

Вона давно його не бачила, трішки побоювалась, оскільки не знала як поведеться її організм. Чи знову та незнана сила її штовхатиме? А може цього разу штовхне? Їй було точно зрозуміло, що до нього вона не зможе відноситись як до наставника. Чим ближче вона підходила до дверей тим більше вона себе не розуміла: то хоче повернутись і втекти з офісу… чим далі, то вбігти в двері кинутись на ті сильні, могутні плечі… « Що ж мені робити??? »
Вона взялася за дверну ручку, зжала її… й з неймовірною повільністю відчинила двері. Він сидів за столом. На столі стояли дві кружечки кави. Вона не знала, що йому сказати, та якщо краще подумати, то не тільки не знала, а й не могла, немов мову відняло. Ті його очі як вона змогла не помітити їх першого разу…
- Ну,… слухаю вас. – Сказав він байдужим голосом, хоча сам ледь тримався, щоб не піднятися до неї, схопити за тендітну талію, прижати до себе, поцілувати…
Вона не зрозуміла його… « дура, ти!!! що думала?.. він вистрибне на тебе при зустрічі… ну і дура!!! Таких як ти в нього… та що тут казати… дура й усе» - думала вона.
- Я хочу запитати про наступну тему номера. – сказала вона дрожавшим голосом.
- Це можна запитати в секретарки.
Вона повернулась і хотіла вже вийти як він промовив до неї:
- І все?
Здивована до божевілля вона повернулась:
- А що ще?
- Ну ви б не це мали питати. Та не мучитиму вас на це в мене немає ні часу, ні бажання, того ж зараз до мене мають прийти. Ваша сторінка 15 – 16. Ці сторінки не є центральними, на них відображається… - в цей момент пролунав дзвінок, він зняв слухавку й неймовірно ніжним голосом відповів - так це я, ну ти вже під’їхала, зачекай я тебе зустріну, запитайте про все наступне у секретарки.
Вона в той же час вийшла. Вся подавлена, розчавлена…
- Спасибі, друже, ти якраз вчасно. Не повіриш вона трішки не заплакала, коли почула як я до тебе говорю. Знаєш вона ще гарніша, я з важким трудом стримався у кріслі,… вона не така як інші… я не знаю що зі мною… це вперше.
- Ой, малий, ти вдюбився. Та виходячи з твоїх слів вона також. Ой «Ромео і Джульєтта»… ну гаразд, друже, ти там не дуже строго, а то впустиш своє щастя… Успіхів.


Вона приступила до статті. Та в голові було все, що завгодно тільки не робота. Вона думала про нього про те як невчасно закохалась… та що там закохалась… головне у кого… Те питання «що робити?» її самій уже набридло, та відповіді на нього вона не знала…
Обідала вона з своїми новими колегами. Вони були чисто такими як про них розказувала колега і звичайно, всі прийняли її добре…
Перший робочий день підходив до кінця, вона почала збиратись додому як зовсім несподівано для неї пролунав дзвінок. На тому боці слухавки був він…
- Може повечеряємо?
- Вибачте, ви помилились номером, - сказала вона і поклала слухавку.
Телефон продзвенів ще раз та вона не підняла. Скоро зібравшись вона майже вибігала з офісу, та її спішка була марною… Він стояв біля виходу.
- До побачення, - сказала вона.
- Зачекай… нам по дорозі я підвезу.
- Не думаю. – сказала і зачинила двері. Він вибіг за нею.
- А я не думаю - знаю.
- Багато знаєте не здається?
- Ні…
- Що ви від мене хочете?
- Якщо я скажу, тобі, правду не повіриш.
- Не всі такі як ви. Не судіть по собі. До речі ми на «ти» не переходили.
- Перейдімо… а щодо правди, може повечеряємо? – побачивши її гнівний погляд він в ту ж мить добавив, - обіцяю що після вечері не приставатиму.
- Чесно-чесно?
Сказала вона сама не повіривши собі.
Він усміхнено кивнув головою. Та його невинна усмішка зжала її серце з такою силою, що вона трішки не заплакала, та ті сльози були б не від болю, скоріше від щастя…
Йому ж не вірилось, що він нарешті з нею залишиться на одинці. Він ще не знав як її про все розповість, але точно знав, що це станеться сьогодні.

Вони зайшли в кафе. До них підійшов офіціант і тільки тоді вони почули голоси один одного. До цього часу обом немов мову забрало. Вони замовили вечерю. Через декілька
хвилин він промовив:
- Як ви дивитесь на те, щоб ми перейшли на «ти»?
- Негативно, - відповіла вона, караючи себе.
- Ну і нехай, - сказав про себе, - Як тобі перший робочий день?
- Ах так? Знаєш в мене шеф повний йолоп, а так все просто супер.
- Та не сердьсь на мене. Я взагалі зовсім не такий. Просто… якщо правду казати зі мною таке вперше…
- Я не…
- Не перебивай, вдруге я не зможу це промовити. Там по телефону був мій друг однокласник…
- Чому я повинна тобі вірити?
Він взяв її за руку і неймовірно ніжним голосом пошепки промовив:
- Тому, що я кажу правду, – в ці слова не можливо було не повірити.
Вона вся дрижала і він це відчував. Забравши руку вона запитала:
- Навіщо ти мене так мучиш? Що хочеш? Я ж так довго не зможу…
- Не бійся я не причиню тобі болю. Тільки дай мені виговоритись. – Вона нічого на це не сказала. Тільки подивилась на нього своїми надзвичайно ласкавими довірливими очима, дивлячись в ці очі брехати було неможливо. І він продовжив: - Коли я ще ходив до школи, то думав, що це все вигадки вчителів, потім викладачів, друзів… Я так думав до вівторка, а точніше до того як ти відкрила двері у мій кабінет, коли ввійшла, промовила. Я ледь втримався у кріслі…, а коли зрозумів,що можу тебе втрати розум зовсім відняло, ноги самі до тебе бігли, той страх тебе втратити я ніколи не забуду. Знаєш, я не знаю як це почуття назвати. Ночами я не сплю, а коли вдасться заснути мені снишся ти, коли я їм я думаю чи ти уже поїла, чи не голодна. А сьогодні, вперше, я не знав дати відповідь на просте запитання колеги «як буде краще звучати назва його статті» він або помітив те, що я відчував, або образився. Мені неймовірно важко говорити ці слова, а ще важче буде почути відповідь… - між ними настала мовчанка.
Вона не знала, що йому відповісти, і водночас так багато хотіла розповісти. Він же, розуміючи її не квапив.
В той час до них підійшов офіціант, приніс вечерю. Вони обоє були не голодними, та й як можна їсти після такого…
- Знаєш, я відчуваю те саме. Так само ночами не сплю, рахую соті секунди до нашої зустрічі, а коли вона настає боюся не втриматись і… Та що там при зустрічі, навіть коли просто чую твій голос, коли згадую твій погляд, а не згадувати не можу. Це щось вище за мене, я не знаю як назвати це почуття і взагалі чи має воно якусь назву…
- Те, що я зараз скажу звучатиме досить лицемірно, та не сказати я це не можу. Я хочу бути з тобою щохвилини, щомиті. Дозволиш?
В її очах з’явились сльози, сльози-щастя… Вона не це нічого не відповіла, тільки позитивно з ніжною, щирою, щасливою усмішкою кивнула головою...