Він проснувся не від шуму на вулиці, просто вже не хотів спати. І не дивно, адже вже було далеко за південь, тобто університет на сьогодні відмінявся. «Нічого, нічого корисного я і так там не побачу і не почую», - сказав юнак сам собі і включив комп’ютер. Процесор загудів, включився скайп, аська – все як завжди.
«Тааак..а що робити? Напевне треба додумати мелодію і редагувати під неї слова…а, ще подзвонити Антону, щоб забрав ударні з ремонту».
Пішов варити собі каву. Без кави важко, неможливо просто не те що працювати – сидіти у кріслі! В нього, напевне, вже була залежність, але зараз це не було важливим. Оскільки він виріс в сім’ї лікарів, то міг чудово визначити у себе абстинентний сидром (у народі «ломка»). Щось подібне відчувають п’янички вранці, або наркомани без дози.
От і наш герой відчував слабкість, холод, па морочення в голові, руки тряслись, а мозок відмовлявся працювати без чергової дози кофеїну. Але ця залежність не була головною, і взагалі не створювала жодних незручностей, адже кава була у нього завжди.
Зробив каву, відніс до комп’ютера, перевірив пошту, включив музику…звичайний ранок.
Музика..ось що було його залежністю. Та невелика кількість людей, хто знав юнака, любив його або просто турбувався – знали, що саме музика зробила його тим, ким він є. Більше того, вона дала йому сили жити, змусила його повірити в себе і полюбити життя, наскільки це можливо. Взагалі, це величезна, просто найбільша частина його життя, можливо більша ніж він сам. Музика супроводжує кожен його день, все його життя, тому писати про неї і про нього можна безкінечно..
Сам він був не те що незвичайний, він здається жив не в своєму часі. Адже у цьому світі справ, кар’єристок, авіарейсів, погонею за грошима, престижем, визнанням, славою, посадами, він ніби загубився, все це пролітало поруч і йому не було діла до таких «важливих» і приземлених цілей. Він не був приземленим, аж ніяк. Цей хлопець..він був просто чарівним. Хоча це мало хто бачив. У ньому поєднувалися наївність дитини, яка не знає про зло і проблеми, серйозність вченого, відчуття романтика. Хоча його погляд дуже рідко виражав щось – не тому, що він був без емоційним і холодним, ні – просто він не мав звички відкриватися всім і кожному. Але коли у його очах можна було щось прочитати, це було щось таке сяюче, прекрасне, ніжне і тепле. Усередині юнак був світлим і незіпсованим. Він ніби потрапив у наше століття з доби Романтизму, йому було важко і незручно в цьому нескінченному потоці великого міста. Завжди він мрія, як і всі романтики, про маленький будиночок у відлюдному місці, де б він міг залишитись сам на сам із собою.
Його погляд…коли ти дивишся на нього, вся увага прикипає до його очей, цих прозоро-ясних, великих, але таких нещасних. Саме ці очі надавали йому такої легкості та неповторності. Загалом, він був притягуючий, але не красивий. Швидше, на любителя. Зате він був світлий, по справжньому. Як ззовні так і всередині. Занадто худий, занадто ніжний, занадто витончений, не пристосований до активної діяльності.
Він був моєю мрією, вірніше – нездійсненною мрією. Закритий мрійник, невиправний цинік і скептик, хоча він сам цього не бачив.

Але мені було помітно, тільки мені, адже саме за це я так його кохала. Я жила на вулиці паралельній його.