Хата-мазанка простояла на цьому світі років шістдесят, і від старості вкопалася в землю майже по самі вікна. Рами перекосилися і вже не відкривалися. Між склом лежала сіра від пилу вата, вигорівши на сонці новорічні іграшки, та дохлі мухи, теж мабуть ще за років Радянського Союзу. Двері були з металевою клямкою, яка клацала кожного разу, коли її відчиняли, чи зачиняли. Замок був не потрібен, він висів відкритим на металевому кільці ще з тих пір, як покійний Петро, хай земля йому буде пухом, загубив ключа чорті де.
Бабі Дорки було років, як вона сама казала «неізвестно», а повне ім’я – Тодорка Михайлівна Хрущ, або Теодора, як вона сама себе називала після двох чарочок вишневої наливочки, або Хрущиха, як кляла її кума Варка після шости чарок, та обов’язкової сварки, яка кожного разу закінчувалась: «щоб ноги твоєї у мому дворі не було!». Так то з вечора, а з ранку Варка, ніби нічого не сталось, бігла до сусідки зі свіженьким молоком в обмін на холодний Доркин квасок, і так кожного разу ще з тих пір, одколи Василь, «бодай би перевернувся у тій своїй труні», зазирнув однієї ночі до Тодорки… Було це тоді, коли хати були новенькі, вишні молоденькі, і було їх так багато, і цвіли так рясно, що звідусіль зліталися хрущі такі великі, як горобці. Брешуть звісно, але з тих пір і село, і всіх, хто в ньому жив, називають Хрущами. Села, як і доріг вже майже нема, а як помре баба Дорка, кума Варка, та глухий дід Василь, якого баби доглядали разом з його коровою, то не буде і живого духу у Хрущівці, все заросте дикою вишнею, а старі та сухі порубають городські рибалки на шашлики. Їм не шкода. Шкода мені.
Шкода, що Тодорка Михайлівна мені ніхто, але це тільки по крові, по духу вона моя гармонія, філософія, мій спокій і надія. Кожне літо я гостюю в неї в Хрущах, реанімуючись від наслідків городського життя, або, як каже баба Дорка – одужую. Цього літа вишні вродило багато. Крупна, чорна, вона тріскаючись падала з дерев, від чого земля навколо пахла солодко. Вісім курей, два півня і дванадцять молодих бабиних гусей цілий день порпались у садку, а пес Пірат за для розваги вибігав із буди, і розганяв все це хозяйство, здіймаючи галас і пилюку, після чого в нього летіли Доркини смачні прокльони, і все те, що попадало їй під руки.
Того дня в Хрущах було свято. З города приїхав онука баби Варки з друзями, щоб порибалити, шашликів поїсти, горілки попить, морди один одному побить, одним словом – відпочить. Баба Дорка хустку чисту наділа, фартуха поміняла, взула нові капці, що я привезла їй ще у минулому році, вишньовочку солодку, що аж тягнеться, через сито процідила, а вишню, зморщену від крепості, жбурнула у садок, щоб у дворі не воняло, - тай гайда у гості. Добре сидимо. Баба Варка пішла доїть корову діда Василя, та як заверещить коло нашого двору: « Ой лишенько, Хрущиха, твої гуси дохлі у садку лежать!». Баба Дорка чарку допила, капці зняла, та бігом через городи додому причитаючи: « Варка, холера тобі трясця, знову твої гості якусь інхвекцію з города привезли! Гайда обпатраем поки вони ще теплі!». Не стали гріть воду, а на суху обдерли молоде пір'я разом з пухом на подушки. Шкода гусей, та що поробиш. За хату їх повикидали, щоб зранку закопать за городами, а самі далі їдем гулять, бо ще пісні не співали, тай бійки не було.
Ще зо світа мене розбудив Хрущихин крик, та смачні прокльони. В них вона бажала, щоб оті кляті п’яниці всеж-таки повиздихали, так тяжко вони її налякали із самого ранку. Я вийшла на двір і завмерла – посеред двору стояли наші гуси, крила до низу, голі, в штурпаках, шиями тілімпають, хитаються і гогочуть. Баба Дорка кричить, Пірат гавкає, а баби Варкин онука регоче, аж за живіт тримається з того кіно під назвою: «З’їли гуси п’яних вишень!». То є все!